Кирило Круторогов - Бомбардир

Ішли ми пішки: весна, усе пахне, тепло, настрій піднесений… А вже тут пішов у хід важкий алкоголь, чотири пляшки віскі так і вилетіли, ніхто й не збирався гальмувати… Ми веселилися, дуріли, як діти, танцювали, хтось пустив по колу цигарку з травичкою…– Обличчя Олесі стражденно скривилось.– Усі, усі – і Гайдук, і його хлопці, і ці дівчата – усі вони були… Ні, годі з мене!..

Вона зненацька підскочила й кинулась у ванну. Там довго лилася вода, через причинені двері було чутно глухі схлипи. Мені стало здаватися, що це триває цілу вічність,– як і для багатьох чоловіків, для мене немає нічого гіршого за жіночі сльози.

Подальше я цілком міг уявити. У тому числі й із протоколів допитів, з якими встиг ознайомитися.

Вікно в кухні навстіж – димно, накурено. У кімнаті гримить музика, тут, у мийці й на столі,– купа немитого посуду, порожні пляшки, недопалки, зім’яті паперові рушники… Хмільний сміх – хтось облився соком… Боня, нетвердо ступаючи, йде на кухню по серветки. Не вмикаючи світло, присуває табурет до холодильника. Висота цієї моделі «Лібгерр» – понад два метри, десь нагорі завалялася пачка серветок. Він залазить на легкий пластиковий табурет, похитується, змахує руками, ловлячи рівновагу, ніжки табурета ковзають по гладенькій плитці підлоги… Вікно.

– Я не хотіла тут жити, мені було так кепсько, що я ледь не збожеволіла…

Олеся знову стоїть переді мною. Обличчя її майже спокійне, мокре волосся зачесане назад і туго перехоплене на потилиці гумкою.

– І мені не було чим повернути борг Сергієві. Але він наполіг, переконав мене залишитися. Повторював, що я нічого не винна і він не візьме в мене ні копійки… Наче хотів загладити якусь провину. Але яка провина? Випадок, сліпа доля… Через тиждень після похорону я потрапила в лікарню – нерви згоріли, як дроти після короткого замикання. Потім приїхала мама, відвезла мене в село, а восени я повернулась. У мене з’явилася робота…

Вона відступила на крок, звільняючи дорогу в передпокій – і цим даючи зрозуміти, що все, розмову закінчено, мені тут робити більше немає чого. Але поки я незграбно пробирався до вішалки, промовила:

– Із Сергієм відтоді я більше не бачилася. Два роки тому Макс – той самий таксист, про якого я казала,– привіз мені від нього банківську карту в конверті. Я відмовилась, але він просто підсунув її під двері. Щомісяця на неї надходить досить велика сума, але всі ці гроші я перераховую одній волонтерській організації.

– Ви дозволите останнє питання?

– Кажіть.

– Цей Максим… Ви не знаєте, як із ним зв’язатися?

– Уявлення не маю…– Олеся нетерпляче глянула на мене: – Я його послугами ніколи не користувалася. Хоча, чекайте… Десь валялася візитка, яку він залишив Стасові. Зараз спробую знайти…

Вона пішла до кімнати, а я лишився в передпокої, де горіла запилюжена сорокаватна лампочка. У двері мені було видно частину протилежної стіни й ігрову футболку Стаса Бондаря під склом. На мить він уявився мені живим: довготелесий, маслакуватий, світловолосий Боня, який ретельно шнурує бутси перед грою, прикусивши нижню губу.

Поки Олеся рилася в шухлядах столу, я встиг одягтися. Не минуло й двох хвилин, як вона повернулась і простягнула мені візитівку.

– Ось,– без жодної інтонації промовила вона, знову впадаючи в той стан, у якому її застала моя поява.

– Дякую… І пробачте, заради Бога!..

Я хотів був додати щось іще, але вона жорстко перебила:

– Нема за що. На все добре!

Щойно я переступив поріг, як двері за мною з гуркотом зачинилась, і всі три замки повернулись у вихідне положення.

Уліфті я поглянув на годинник: за чверть десята. Унизу дістав із кишені візитівку Макса й набрав зазначений у ній номер.

Майже відразу відгукнувся низький хрипкуватий чоловічий голос: «Слухаю…»

– Це Максим? Я хотів би скористатися вашими послугами…

Чесно кажучи, я поганенько уявляв, що з того може вийти.

Закінчивши розмову, я вийшов з під’їзду. Навколо непроглядна темрява. Брудно-фіолетове небо ось-ось розродиться чи то снігопадом, чи то дощем. На віддалі шумить проспект.

Я трохи постояв, дихаючи сирим холодом і міркуючи, як діяти далі. І як позбутись осаду, який залишився в мене після розмови з Олесею Цвіркуновою.

Не минуло й десяти хвилин, як із темряви безгучно виринув вершково-білий кросовер – блискучий, немов перенісся сюди просто повітрям, обминаючи сльоту й калюжі у дворах.

Ці солідні автівки з жовтими таксистськими шашечками стали дедалі частіше з’являтися на київських вулицях з початком воєнних дій на сході країни. Багато переселенців, які в минулому мали непоганий прибуток і могли дозволити собі престижний транспорт, мусять таксувати, щоб прогодувати родину.