Кирило Круторогов - Бомбардир

У салоні було чисто, тепло, пахло лавандою, лунала тиха музика. Водій мав вигляд патентованого хіпстера. Волосся зібране в короткий жмут на потилиці, сережки в мочках вух, масивний шкіряний браслет на правій руці, шарф на шиї поверх блакитного худі, окуляри у важкій роговій оправі.

Я назвав свою адресу, машина рушила. Якийсь час я мовчав, прикидаючи, як зав’язати бесіду й навернути її на тему, що цікавить мене. Але врешті не став мудрувати й поставив запитання в лоб:

– Максиме, ви знайомі з Сергієм Гайдуком?

Він покосився на мене. Не підозріло, а швидше для оцінки.

– Може… А вам до нього що?

– Я спортивний журналіст, працюю над книжкою…

– Література мене не цікавить,– він коротко посміхнувся.

Ділитися спогадами він явно не збирався.

– А як щодо гонорару?

– Чому ви вирішили, що я не наплету всіляких нісенітниць?

– Ми ж дорослі люди, так?

Моя відповідь його добряче розвеселила. Настільки, що я став злитися.

– За цю поїздку я заплачу вам сотню. За годину розмови – вдесятеро більше. Ніяких зусиль, ніяких витрат. Ніхто не постраждає. Нормальний бізнес.

– Я подумаю,– кинув він.

До кінця дороги ми більше не обмінялись ані словом. Нарешті, зупинивши машину біля мого будинку, Макс порушив мовчанку:

– З вас сто тридцять гривень. Якщо я надумаю поговорити, то зателефоную в найближчі дні. Ваш номер у мене в телефоні.

Ніякої впевненості в тому, що він зв’яжеться зі мною, у мене не було й близько.

Мене підтискав строк, зафіксований в угоді з англійцями, але нових джерел інформації не було. От не було – і все. Можливо, те, що мені вже вдалося добути, якщо його ретельно профільтрувати й трохи прикрасити, зможе хоча б частково задовольнити їхню цікавість. Інакше доведеться «оголосити дефолт», пояснити свій провал відсутністю досвіду й закрити тему. Однак мати вигляд некомпетентного авантюриста мені зовсім не хотілось – я звик відповідати за свої слова…

Удома я передусім заварив зелений чай. Цей процес, якщо діяти за всіма правилами, мене завжди заспокоював і дозволяв зосередитись. І ніякого цукру – до чаю в мене завжди є гіркий шоколад. Контраст цих смаків чудово бадьорить і позбавляє відчуття голоду.

Потім я, як робив уже багато разів, сів до комп’ютера й став забивати в пошуковик усілякі комбінації, що містять ім’я «Сергій Гайдук». Усе ще сподіваючись, що хоч що-небудь «вистрілить». Але, крім найзагальніших відомостей, найчастіше перекручених і невірогідних, і до нудоти одноманітних коментарів, у Мережі нічого не було. Єдине, на чому я ненадовго затримався,– стаття про оренду Сергія Гайдука, гравця київського «Динамо», у мелітопольський «Маяк», який нині вже не існує. Там у нього з’явилася можливість регулярно виходити на поле, він багато забивав і після успішно проведеного сезону був повернутий у «Динамо», де відразу опинився в першому складі. І не втратив цього шансу, ставши буквально за два роки найкращим бомбардиром країни.

От від цього й доведеться танцювати, якщо піжон-таксист не зателефонує найближчим часом. Інших варіантів немає. Зрештою, Сергій провів понад рік у «Маяку», і його перебування в команді, напевне, залишило слід. Який? Це ще належить з’ясувати.

Але таксист усе ж таки зателефонував – наступного дня. І щойно я прийняв виклик, діловито промовив:

– Я готовий поговорити. Але спершу хочу поглянути на ваше журналістське посвідчення й одержати двісті доларів. До, а не після. Якщо згодні, буду біля вашого під’їзду за п’ятнадцять хвилин. Якщо ні – більше не телефонуйте.

А що мені залишалося? Я відповів коротко:

– Чекаю.

Умови, виставлені Максимом, здавалися сумнівними. Я знову, як і у випадку з Іванцовим, купував кота в мішку. Одержавши гроші вперед, він може молоти будь-що, нічим не ризикуючи. І, найімовірніше, так і вчинить.

Проте я поліз у свою худеньку заначку, витяг звідти дві зелені банкноти й сунув у кишеню. Після чого спустився.

За ніч підморозило, учорашня сльота перетворилася на брудно-сірі тороси. З-за рогу вилітав сильний вітер, зверху зривалися нечисленні сніжинки.

Максим виявився пунктуальним, і незабаром я вже сидів у салоні його вилизаного авто. Там було настільки тепло, що хлопець міг дозволити собі роз’їжджати без куртки. У відповідь на моє «Доброго ранку» він, своїм звичаєм, навіть не кивнув. Міцні щелепи розмірено рухалися, пережовуючи ментолову гумку.

Добре, подумав я. Змінимо тон.

– Отож так,– мовив я, влаштовуючись зручніше й простягаючи водієві документ.– По-перше, мені не подобається, коли мене мають за лоха. А по-друге, у мене немає жодної впевненості, що твоя інформація чогось варта. Хоча б уваги, а не грошей.