Кирило Круторогов - Бомбардир

– Я працюю в дитячому благодійному фонді,– пояснила причину безладу Олеся,– доба через добу. Краще ходімо на кухню, там трохи затишніше…

На кухні вона ввімкнула електричний чайник, поставила на стіл чашки й вазочку з печивом. Це просторе приміщення теж мало дуже занедбаний вигляд. Вікно, попри холод, було відчинене, звідти віяло протягом. Я прилаштувався на табуреті біля столу, вкритого дешевою клейонкою, а Олеся, так само загальмовано, підійшла до холодильника – трикамерного монстра від фірми «Лібгерр», відчинила, навіщось зазирнула всередину й зачинила дверцята.

– Ви, може, голодний? – не обертаючись, запитала вона.

– Ні, дякую,– квапливо відхрестився я, мимоволі поглянувши на вікно, біля якого стояв холодильник,– не турбуйтесь. Але від чаю не відмовлюся… Навіть без цукру, аби гарячий…

– Так, уже зима,– безбарвно мовила вона і, наповнивши чашки, сіла навпроти, підклавши під себе ногу.

– Про що ви хотіли поговорити?

– Про Станіслава. Про Сергія Гайдука. Передусім мене, звичайно, цікавить їхня футбольна кар’єра.

– Терпіти не можу футбол,– відгукнулась Олеся.– Нічого в ньому не тямлю. Ця гра мене дратує… Хоч я й жила з футболістом.

– Тоді про їхні стосунки. Адже Гайдук і Бондар були друзями. І досить близькими… ще відтоді, як навчалися в спортінтернаті.

– Ну, про той час мені нічого не відомо.– Олеся відставила чашку, потім знову присунула ближче. Але пити не стала – просто гріла об неї тонкі пальці без манікюру й перснів.– Ми зі Стасом познайомилися на Великдень. Біля Володимирського собору. Я побачила в цьому знак… Він був із приятелем, я з інститутськими подружками.

– Із Сергієм?

– Не пам’ятаю… Здається. Хоча ні. Точно ні. Стас мені миттєво сподобався…– Її коротке волосся кольору вівсяної соломи, помітно темніше біля коренів, падало на обличчя, ховаючи розсип ластовиння й гострі кути вилиць, і Олеся раз у раз роздратовано відкидала його назад.– Він попрохав у мене номер телефону, а коли я повернулася в гуртожиток, надіслав есемеску… Ми листувалися кілька годин поспіль… Дівчата вже спали. Через кілька днів він покликав мене на побачення. Не в кіно або до ресторану – а по-справжньому. Ми гуляли Ботанічним садом і говорили про все на світі… Він був… не такий, як інші.– Вона раптом глянула на мене з викликом: – Запитаєте – яким? Чуйний, ніжний, ані краплі вульгарності або самозамилування… Сильний. Ніколи не говорив натяками, ні до чого не силував. З ним було легко, йому хотілося вірити… Ми почали зустрічатися. І майже відразу він винайняв маленьку квартирку на Борщагівці, запропонував мені оселитися разом… Ми збиралися одружитись, але вирішили трохи почекати, поки він почне більше заробляти. Станіслав мріяв улаштувати грандіозне свято, скликати купу народу… Потім ми винайняли оцю квартиру – та була занадто тісна й незручна…

Жінка замовкла. Я її не квапив, не ставив питань. Не той характер – розповість тільки те, що вважає за потрібне.

– А через півроку в Києві з’явився Сергій Гайдук. Станіслав радів як дитина – у Києві йому бракувало друзів… Часу в обох було мало – вічні тренування, збори, переїзди. Я до цього вже й звикла, але з появою Сергія Стас почав від мене віддалятись, і я сказала йому про це. Він виправдовувався: Сергій потребує допомоги, у нього зараз складний період, він розійшовся з коханою дівчиною, нова команда… Чи ревнувала я? Так, дуже! І не вірила цим відмовкам. Гайдук зовсім не здавався самотнім і нещасним. У нього була майже нова машина, він винаймав пристойну однокімнатну квартиру, і я здогадувалася, що вечорами обидва пропадають зовсім не на тренувальній базі. Довелося навчитися тримати себе в руках, мовчати й терпляче чекати… Дійшло до того, що я стала почуватися зайвою, якоюсь непотрібною перешкодою…

Вона різко підвелася з місця, відшукала в одній з кухонних шаф непочату пачку цигарок, запалила й знову присіла до столу.

Я вже давно почувався не у своїй тарілці. Будинок цей наскрізь пройнятий бідою й негараздами. Що нового може розповісти оця нервова, глибоко нещасна жінка про мого «клієнта»? Він їй не подобався, факт, бо самим своїм існуванням утрутився в її стосунки зі Стасом Бондарем. І її обвинувачення на адресу Сергія в той страшний вечір були всього лише відлунням глибокої ворожості. Я точно знав, що на роль «злого генія» Сергій не підходив – не той тип особистості. Я вже досить розумів його замкнений і твердий характер. Знав і про те, як живуть, будують кар’єри, працюють і розважаються футболісти, які піднялися вище за середній рівень. До того ж, Олеся ідеалізувала свого Стаса – насправді м’якого, поступливого, піддатливого до чужих впливів і всіляких спокус. Він був непоганий спортсмен, але не більше. І якби все йшло своєю дорогою, вона, більш сильна й цілеспрямована, рано чи пізно виграла б битву за нього. Стас був би їй вірним чоловіком, вона народила б йому дітей, а він пішов би з футболу – назавжди.