Кирило Круторогов - Бомбардир

Яневський пильно глянув на мене, ніби знову повертаючись для себе до питання – навіщо мені це. Двигун джипа майже безгучно працював, салон обігрівався, однак я мимоволі зіщулився від холоду. Цей протокольний опис подій було досить легко уявити.

– У той час я працював у слідчому управлінні, тому й виявився в курсі. Пізніше, під час наглядової перевірки, ознайомився й із робочими матеріалами. І от що я вам скажу, Олексію Петровичу: причин сумніватись у висновках слідства в мене немає. Усе занадто очевидне, ніяких підводних каменів. Безглузда смерть, звичайно, але нічиєї провини, крім самого Бондаря, у ній немає. Такі справи… Отут,– він звучно клацнув нігтем по пластику папки,– деякі протоколи допитів, експертні висновки й висновок слідства… а також домашня адреса й телефон громадянки Цвіркунової.

Я відкрив був рот, щоб подякувати, але мене випередили:

– Тільки – послуга за послугу!

Я мимоволі напружився.

– Поговоріть із дочкою, Олексію Петровичу. Попросіть її… м-м… не відволікати Олега, доки не закінчиться сесія. Учора він з’явився додому тільки під ранок і повідомив, що вони із Софією чудово провели час у нічному клубі…

– За всієї моєї поваги, Олександре Миколайовичу,– я не зміг стримати усмішку,– але вплинути на неї неможливо. Особисто я навіть не намагаюся. Марно. Але я вас трохи заспокою. Вони не більше ніж шкільні друзі. З цього боку вашій родині нічого не загрожує.

Ми обидва розсміялися, причому Яневський із видимим полегшенням, і я вибрався з машини в холодну ранкову мряку, притискаючи до грудей сіру папку.

Олеся Цвіркунова не відгукувалася протягом усього дня. Нарешті ближче до вечора я все-таки застав її. Вислухавши мене, вона сказала, що подумає й передзвонить. Через півгодини дійсно передзвонила й відмовилася від зустрічі. Сухо й роздратовано кинула в телефон:

– Не хочу ворушити минуле. На все добре!

– Чекайте! – закричав я, бо відступати було нікуди.– Хвилинку! Вислухайте мене! І не треба так нервувати, Олесю. Я пишу книжку про… про молодих футболістів. Ніхто краще за вас не зможе розповісти про Станіслава.

– Це правда? Ви напишете про нього?

– Так!

Я почувався огидно. Знову ця клята брехня! Слава Богу, що дівчина не бачила в ту мить моєї фізіономії.

– Добре, припустімо… Але в мене зовсім немає часу кудись їхати, десь зустрічатися. Якщо вас улаштує, приїдьте на восьму вечора сюди, на вулицю Мишуги, 12. Тільки не спізнюйтесь. І не розраховуйте на тривалу розмову. Я встаю дуже-дуже рано й потребую відпочинку…

На цьому вона відключилася.

На місце я прибув із запасом, тому довелося ще хвилин двадцять тупцювати біля під’їзду перед тим, як подзвонити в домофон. Але коли до призначеного часу залишалося буквально дві хвилини, масивні двері відчинились і звідти, галасуючи, вибігла зграйка підлітків. Скориставшись цим, я прошмигнув у під’їзд, пірнув у ліфт і піднявся на шістнадцятий.

На мій дзвінок відчинили не відразу. Я вже вирішив був, що Олесі немає вдома або вона передумала і тепер, зачаївшись, перечікує, коли я заберуся звідси… Нарешті загриміли замки – один, другий, третій. На порозі виникла невисока сухорлява молода жінка. Бліде стомлене обличчя без сліду косметики. Одягнена в широку, немов із чужого плеча, темно-вишневу кофту з каптуром і кишенями на грудях, у які вона час від часу ховала руки, немов вони весь час мерзли.

– Добрий вечір, моє прізвище…– почав був я, але вона перебила:

– Я зрозуміла, проходьте…

Я опинився в просторій квартирі-студії з досить високою стелею – типовій для київського новобуду початку тисячоліття. Усюди було ввімкнене світло, але лампочки чомусь світили слабко, і щоб роздивитися хоч що-небудь, доводилося напружувати зір.

– Це вам,– я простяг узяту із собою коробку шоколадних цукерок.

– Дарма. Солодке для мене під забороною – діабет.

Вона знизала плечима. Я розгубився й сунув коробку назад у кейс.

– Чаю хочете?..

Я кивнув. Жінка з неуважним виглядом повернулася й пішла до єдиної кімнати, а я поплівся слідом. У цьому просторому приміщенні площею метрів тридцять панував натуральний хаос. Стіл із ноутбуком, завалений папками й паперами, ті ж папери розкидані на складаному дивані-книжці, посеред кімнати стирчить завантажена постільною білизною сушарка, шафа-купе відчинена, з неї вивалюється якийсь одяг. Безліч фотографій на стінах. На деяких – Олеся, але мовби й не вона, а її юна сестра,– дуже схожа, але набагато яскравіша, весела, аж іскриться радістю. Поруч, найчастіше обіймаючи її,– довготелесий хлопець із примруженими усміхненими очима. Обоє мають абсолютно щасливий вигляд. У рамці під склом – червоно-синя футболка з номером «25» на спині й прізвищем гравця: «БОНДАР».