Кирило Круторогов - Бомбардир

– І чим же тобі може прислужитись убога студентка? – насторожилася Софія.

– Для тебе це суща дрібниця…

– Ну?

– Як там твій бойфренд?

Питання явно заскочило її зненацька.

– Який саме?!

– А в тебе їх багато?

– Статистику не веду. Але відразу тебе розчарую: серед них – жодного футболіста… Давай, викладай, що там у тебе?

Тут з’явився офіціант із замовленням, і я не встиг договорити. Соня люто накинулася на свої роли й салати, віртуозно працюючи паличками. Сьорбаючи досить посередню каву, я немов збоку роздивлявся власну дочку. І знаєте що в мене крутилось у голові? Оце воно, єдине моє дитя, у якому половина моєї власної крові. Море чарівності, вічний вітер у голові. Вона їсть казна-що, живе життям, про яке я не маю ані найменшого уявлення, кепсько вихована, батько для неї нічого не означає. І з кожним днем часу, відміряного нам із нею, щоб любити одне одного, дедалі меншає. Певно, я старію…

– Ну то що в тебе сталося, тату? – повторила вона, відсуваючи спорожнілу чорну тарілку й гнучким рухом простягаючи руку по фаянсовий чайничок.

– Ти можеш зв’язатися з Олегом Яневським, щоб він спробував з’ясувати в батька подробиці однієї справи, пов’язаної з його відомством?

– Просто зараз?

– Бажано.

– О’кей, без проблем!

Софія енергійно потицяла наманікюреним нігтиком у дисплей свого смартфона й за кілька секунд проказала:

– Алло, Олежку?! Привіт, дорогенький! Як справи? Сесія? Ага, і?.. Ну так, і в мене завал…– Вона з острахом глянула на мене й махнула рукою, мовляв, не звертай уваги, пусті балачки.– А ти де зараз? Ну-у… Слухай, не хочеш із нами перетнутися? З нами – це зі мною й моїм предком. Ага, ми зараз у «Танукі», вчу його користуватися паличками… Підтягайся, побалакаємо… є дещо важливе…

Олег, у минулому однокласник дочки, не змусив довго на себе чекати.

Востаннє я бачив його на шкільному випускному, і відтоді хлопець помітно змінився. Трохи витягся, плечі поширшали – мабуть, відвідує тренажерний зал; на щоках – здоровий рум’янець, але відразу видно, що він ще й не починав регулярно голитися. Тепла усмішка, в усьому відчувається спокійна ґрунтовність. Але на Софію він дивився точно так само, як у четвертому класі,– з обожненням. Інша річ, що з такими залицяльниками дівчатам на кшталт моєї дочки вже за годину стає безнадійно нудно.

– Олексію Петровичу, радий вас бачити! – Він міцно потис мою руку.

– Взаємно, Олегу! Сідай…

– Соню, маєш класний вигляд…– Він одразу зніяковів.

– Мерсі ґран.– Вона самовдоволено всміхнулася.– Перекусиш? Ні? Тоді до справи. Татові треба з тобою про дещо переговорити…

– Викладайте, Олексію Петровичу!

Я зам’явся:

– Питання, звичайно, делікатне, але… Власне, мова про твого батька. Мені необхідна його допомога.

– Думаю, він вам не відмовить. Тим більше що часу в нього тепер – вагон. Півроку вже на пенсії.

– Це саме стосується його роботи…

– І в чому проблема?

– Мене цікавлять обставини загибелі однієї людини. Такий собі Станіслав Бондар, йому було всього двадцять два. Сталося це в Києві чотири роки тому. І ще одна важлива річ: мені потрібно з’ясувати, чи пов’язаний якимось чином із цією трагедією такий собі Сергій Гайдук.

Я був майже впевнений, що обидва цих імені ні про що не говорять Олегові. Футбол його ніколи не цікавив. Проте він записав їх у нотатник свого планшета, усміхнувся: «Зробимо!» – і зараз же повернувся до Софії, втративши до мене інтерес.

– Соню, є ідея! Як ти дивишся на…

Кінця фрази я не почув. Підвівся з-за столу, розплатився з офіціантом і на прощання цьомкнув мою дівку в маківку. Та невдоволено завовтузилася, фальшиво здивувалася моєму стрімкому від’їзду й у тисячний раз пообіцяла телефонувати регулярно.

Наступного дня о дев’ятій ранку мене розбудив дзвінок мобільного. Номер не визначався – взагалі.

Я прийняв виклик.

– Олексій Петрович? – поцікавився незнайомий голос.

– Звечора наче був ним,– спросоння огризнувся я.

– Це Яневський, батько Олега.

Сон мій миттю зник, я підхопився й сів на ліжку:

– Добрий день, радий вашому дзвінку!

– Ви не могли б хвилин через п’ять спуститися до під’їду?!

– Безумовно… Продиктувати адресу?

– Я в курсі, вже під’їжджаю…

Я блискавично натягнув першу-ліпшу одежину й вилетів на вулицю. Майже одночасно зі мною до під’їзду безгучно підкотив величезний, як океанська яхта, матово-чорний джип. Двічі блимнули фари. Крізь лобове скло я помітив, що в салоні тільки водій,– і відразу плавно відчинилися праві дверцята. Секунду повагавшись, я заліз на пасажирське сидіння.