Кирило Круторогов - Бомбардир

Він скрушно зітхнув, покрутив у руках порожню чарку.

– А 2010-го, у вересні, ми з ним перетнулися чи не востаннє. Я був у відпустці в Криму й вирішив з’їздити в Молодіжне, на кубкову гру. Ледве дістав квиток у спекулянтів. Ажіотаж – не жарт, саме «Динамо» приїхало; до того ж у команду тоді повернувся Шевченко, а подивитися на живу легенду охочих вистачало не тільки в Криму, але й у Херсоні, Миколаєві та Запоріжжі. Я прийшов на стадіон раніше, хотів зустріти Сергія перед грою, підтримати, сказати кілька слів. Стою, чекаю. Підкотив автобус «Динамо», футболісти виходять один за одним, ідуть під трибуни, вболівальники галасують, випрошують автографи. Я побачив його, кричу на весь голос: «Гайдук!» Він обернувся, помітив мене, на секунду розгубився, але замість того щоб підійти, відвернувся й пішов далі… Ото так само, як сьогодні…

Обличчя його стало замкненим.

– Таке, дурниця… мало яка причина. Але мені стало прикро, чесно зізнаюся. Відтоді я вже стежив за ним тільки з відстані… Ну й за публікаціями в пресі. Навіть вирізки збирав. Можу надіслати, якщо цікаво.

– І на цьому – все? Більше ніяких контактів?

– Не все,– без особливого бажання відповів він.– Був іще раз. Єдиний.

Я бачив, що ці спогади даються йому непросто, і водночас розумів, що завтра він уже нізащо не повернеться до цієї теми. Ображений, не розуміє, у чому причина такої холодності, то й розкрився. Тож я не став наполягати.

За хвилину В’ячеслав Іванович знову заговорив:

– Він був уже, що називається, на самій верхівці, коли раптом зірвався й прикотив до Марганця. На машині. Причому не до батьків, не до давніх приятелів, а до твого покірного слуги. І більше не став ні з ким бачитися. Ми з ним проговорили всю ніч у мене на кухні, а вранці він, навіть не передрімавши, знову сів за кермо й поїхав. Досі не знаю, навіщо йому була потрібна ця сповідь… Мабуть, як і будь-якій людині, треба було хоч раз виговоритися. Ти не думай – ніякої патології, ніякого криміналу. Взагалі нічого такого, у чому не міг би зізнатися кожен із нас. Звичайні людські слабкості, сумніви, гріхи. Щось його сильно тривожило. І річ не в пиятиках і картярських виграшах-програшах, в усіх там це буває. Дівчини в нього не було – тільки разові подружки з нічного клубу, куди вони вечорами тікали на таксі з тренувальної бази. І чимало з них застрягали в такому способі життя й урешті зав’язували з футболом – навіть ті, хто подавав по-справжньому великі надії… Ні, було ще щось, про що він змовчав тоді, а я так і не зрозумів, наскільки він сам близький до того, щоб зійти з дистанції. І якби не черговий стрес, який змусив його вдарити по гальмах…

– Що це було?

– Смерть Стаса Бондаря – Боні, як його звали в інтернаті. Вони разом потрапили звідти до Харкова, але там Сергій зблизився з Шевчуком. А Стас перебрався до Києва – його покликали в юнацьку команду столичного «Арсеналу». Пізніше в Києві Гайдук розшукав Стаса – давня дружба все-таки не іржавіє. Вони підтримували один одного, часто разом проводили час. Ну а що стосується його смерті… Мені було сказано – загинув за нез’ясованих обставин… А через кілька днів після цього Сергій і з’явився до мене. Відтоді ми більше не бачилися й не розмовляли… Ану налий, Петровичу!

Випили не цокаючись, мовчки.

– Добре,– нарешті кинув колишній фізрук.– Давай-но, брате, лягати. Підйом-бо в мене о п’ятій…

Наступного дня мій гість поїхав.

Провівши його, я вирішив підбити проміжний підсумок і накреслити хоча б приблизний маршрут, яким збирався рухатися далі.

У моїх побудовах було повно дірок. Що насправді сталося зі Стасом Бондарем? Що стоїть за формулюванням «нещасний випадок за нез’ясованих обставин»? Ця смерть, на перший погляд, не мала стосунку до того, чим я займався, але щось підказувало мені: без Стаса пазл не складеться.

Чому? Та хоча б тому, що в Києві Сергій був тісно пов’язаний із Бондарем. Що могло статися, чому Сергій був такий напружений і збуджений після того, як учинилася ця трагедія? Що, як це і є та ниточка, смикнувши за яку, я дійду до суті?

Певності не було ані найменшої. Ще гірше – довідатися про що-небудь із ходу не вдалось. Інтернет глухо мовчав – я перепробував купу варіантів ключових слів, і все безрезультатно. Немов хтось акуратно вилучив усі згадки про нещасного Боню. Залишався єдиний варіант – зателефонувати до дочки. Був у неї колись бойфренд, чий батько служив у тому відомстві, де я міг дістати необхідну інформацію.