– На рівні. Зі своєю роботою впорався, хоч і не забив… Журналюги мене розлютили… Хтось його назвав піжоном. А чого? Ну не любить людина кривлятися на камеру. Вийшов на поле, відпрацював, пішов. А всі ці післяматчеві інтерв’ю… До речі, як там твоя книжка?
Я мало не запитав – яка? Але вчасно спинився.
– Просувається потроху. Але не так швидко, як хотілося б… От – загальмував на одному моменті, і ні з місця.
– На чому саме? – Він енергійно взявся за рибу, а розсмакувавши, озвався: – М-м, смакота! Рецептом поділишся?
– Без проблем… А застряг я на історії з його відрахуванням із харківського «Арсеналу» та переїздом до Києва. Практично ніхто не володіє інформацією…
– Ну що, ще по одній? – В’ячеслав Іванович ніби пропустив сказане мною повз вуха.
Тільки коли ми знову випили, він промовив:
– Ну, якщо ти, Петровичу, пронюхав про відрахування з «Арсеналу», то, певно, знаєш і причину?
– Так. Його зрадили, іншого слова не добереш…
– Точно! Шевчук, його колишній приятель, зробив усе, щоб Сергія не було в команді. Він-бо страшенно заздрив йому. У всьому – і насамперед в ігрових результатах… Зовсім з іншого тіста хлопець… Ні, були в нього дані, щоб стати непоганим гравцем, та тільки дивився він в інший бік. Умів увійти в довіру, язик добре підвішений… На полі від цього користі мало, там потрібні сталеві яйця. А він потай хотів усе й відразу, не вмів терпіти…
– Я бачився з ним.
– Ну і як?
– Згодний на всі сто.
– Гайдук різко змінився відтоді, як почав зустрічатися з цією навіженою дівкою, Богданою. А може, й раніше все почалося… Ми ж тільки передзвонювались, а бачити його я майже не бачив. Спочатку він докладно розповідав, що в нього і як, а потім зненацька й надовго зник. Перестав відповідати на дзвінки, тільки одного разу коротко зателефонував сам, привітав мене з днем народження, поскаржився, що в нього зараз складний період, часу ні на що не вистачає. І більше не давав про себе чути, доки його не виставили з команди. Отоді він і згадав про мене.
– Детальніше, В’ячеславе Йвановичу! – попрохав я.
– Сергій завжди сам давав раду зі своїми проблемами, нікого до цього не підпускав. А тут раптом телефонує, повідомляє, що їде до Дніпропетровська, і просить, щоб і я туди під’їхав,– мовляв, порадитися треба. Ну, я й думати не став,– зібрався й рушив…
– Ти що, з усіма, хто пройшов через твої руки, отак?
– Ні, брехати не стану. Але до цього хлопця я ставився як до рідного… Мене навіть потішило, що йому знадобилася моя порада. Хоч і тривожно стало: я ж не знав, що сталося, але миттю відчув – у хлопця неприємності…
Він кинув до рота дольку лимона, пожував, поморщився й засмучено мовив, ніби знову переживаючи ту зустріч:
– Ох, бачив би ти його тоді, Петровичу!.. Замість вольового, впевненого в собі хлопця – якийсь опущений, погаслий, зовсім не здатний зосередитися хоч на чому-небудь. Очі бігають, погляд, як в алкаша. Виклав він мені всю свою санта-барбару в деталях, чорт би її взяв. А мені що лишалося? Я йому – треба контролювати емоції, а він тільки відмахується: я, каже, кохав її по-справжньому, як уперше і востаннє, а вона із цим мерзотником… Потім трохи відійшов, отямився, говорить: «Ну їх усіх до біса, я ж, власне, ось із чим. Виник отут один варіант…» Такий поворот мені більше сподобався. Викладай, кажу. А він мені: «Я мало не тиждень узагалі ні про що думати не міг. На все було начхати. Потім злість потроху минула, і я раптом збагнув: край. Усе руйнується. Усе, чим жив стільки років, на що стільки сил пішло… Що далі робити – уявлення не маю. Додому повертатись? І тут мені зателефонували. Людина відрекомендувалася футбольним агентом, звати Андрій Черниш. Сказав, що давно стежить за мною, хоче запропонувати співпрацю. Яку? – питаю. Він відповідає – хотів би представляти ваші інтереси, Сергію. Це нескладно: треба підписати угоду, і вже найближчим часом я беруся влаштувати вас в один з українських клубів. Там про мене начебто знають, будуть не проти бачити в себе…»
В’ячеслав Іванович глянув спідлоба, немов перевіряючи мою реакцію на сказане, і повів далі:
– Мене все це відразу насторожило. Я з агентами справ не мав, але наслухався про них усякого. Кажу Сергієві: ти б не поспішав погоджуватись, а тим більше щось підписувати. Якось надто просто все виходить… Черниша цього я знати не знаю. Але ти хлопець не дурний, придивись, подумай – що там за підводні камені й мінуси… Так ми з ним і вирішили: дати згоду, але весь час бути насторожі. А як інакше? Адже Сергій у той час не мав ні копійки. На що жити? А він, як і раніше, хотів продовжувати футбольну кар’єру, для цього в нього було все необхідне! Наостанок він сказав: «Інших варіантів у мене немає… Краще щось зробити й пошкодувати, ніж нічого не робити – й однаково пошкодувати…» На тому ми й розійшлися…
Читать дальше
Конец ознакомительного отрывка
Купить книгу