Кирило Круторогов - Бомбардир

Що ж до мене, то я не з тих, кому спадають моментальні осяяння. Мені необхідно зосередитися, бажано в тиші, і спокійно все обміркувати. Тому редакційні летючки для мене – марнування часу. Тим більше в такому настрої, у якому я перебував у ці хвилини.

Півгодини тому я прямував від метро «Шулявська» до будинку «Преси України». Короткий трек – якихось двісті метрів, але я йшов не поспішаючи, занурений у власні думки. Навколо метушився звичайний ранковий мурашник: продавці дрібниць, студенти, офісний планктон, що поспішає до своїх контор. Біля самого входу в будинок, у зоні, де заборонена стоянка приватних авто, я бічним зором помітив припаркований чорний «Брабус» із якимось незвичайним тюнінгом.

До дверей лишалося кілька кроків, коли з-за спини мене погукали:

– Олексію Петровичу!

Я озирнувся. Біля «Брабуса» на майданчику стояв Андрій Черниш. Хоча в першу мить мені здалося, що я помилився.

– Добридень… Яким вітром? – непривітно поцікавився я.

– На вас чекаю.

– На мене?!

Чесно кажучи, я б менше здивувався переходу Ліонеля Мессі до мадридського «Реалу», ніж оцій заяві.

– Саме так.

– А чому просто не зателефонувати? У редакції вам охоче дали б номер.

– Хочу поговорити з вами, так би мовити, віч-на-віч,– із натиском мовив він.

– Тоді давайте піднімемося в офіс.

– Ні, дякую. Тут зручніше.

– Як скажете. Слухаю вас.

Черниш витримав паузу й зненацька запитав:

– Як у вас із мовою, Олексію Петровичу?

Це вже було схоже на глузування.

– Думаю, непогано… Ви яку маєте на увазі? – Я посміхнувся, поглядаючи на агента згори вниз. Він, однак, не був схильний жартувати.

– З рідною! Ви не дійшли ніяких висновків з нашої зустрічі на «Олімпійському»! Я ж вимагав припинити всю цю метушню навколо Гайдука!

– Вимагали? Я думав, що то була, сказати б, дружня порада.

«Дивно,– майнуло в мене в голові.– Невже він постійно моніторить усе оточення свого підопічного? А як інакше могла просочитись інформація про те, чим я займаюся?»

– Порада? Хм, припустімо… Але ви її проігнорували!

– У мене поступово складається враження, що у вас є що приховувати…

– Хочете нарватися на судовий позов? – з відвертим роздратуванням перебив Черниш.– То я вам його забезпечу. За повною програмою!

– Позов? – я ледь не розреготався.– Через те що я, за неперевіреними чутками, збираю інформацію про Сергія Гайдука? Та це ж мій прямий обов’язок як спортивного журналіста. А те, про що я збираюсь або не збираюсь писати, вас абсолютно не стосується, пане Черниш!

Він спалахнув, його пещене обличчя з дрібними рисами взялося червоними плямами. Кулаки стислися, немов він от-от полізе в бійку.

З огляду на мою комплекцію, я б йому цього не радив. До того ж на ґанку палила купка журналістів з інших видань.

– Слухай сюди, ти, графомане нещасний! Дай спокій Гайдуку, припини сунути ніс у його особисте життя! Через півроку чемпіонат Європи, ти хочеш, щоб він провалив турнір?!

Незважаючи на лють, агент усе ще намагався стримуватися. Зате я вийшов з рівноваги.

– Я з вами, пане Черниш, на брудершафт не пив. Тому попрошу не тикати. Ви хто, власне, такий, щоб указувати мені, чим займатися? Можу обіцяти єдине: докладу всіх зусиль, щоб книжку було опубліковано напередодні Євро.

– Старий мудило…– прошипів він, перед тим озирнувшись.– Ти хоч розумієш, із ким маєш справу? Ти ж ніхто, і звати тебе ніяк. Пишеш у свій сміттєвий журнальчик – і радій, поки є чим писати. Хочеш, щоб тобі руки переламали? То я можу організувати, не заіржавіє…

– Ну-ну.– Я посміхнувся, спостерігаючи за тим, як поважний тип стрімко перетворюється на звичайного дешевого бандюка.– Руки тут ні до чого. Я працюю переважно з диктофоном. Як, наприклад, зараз: ми з вами розмовляємо, а запис нашого непересічного інтерв’ю йде. Цікава може вийти публікація.

– Що ти мелеш, убогий?! – Черниш, однак, напружився.

Я, звісно, блефував, проте, як не дивно, подіяло. Агент зам’явся, щось квапливо обмірковуючи.

– Ви взагалі в курсі, як називається те, чим ви зараз займаєтесь? – поцікавився я.– Перешкоджання журналістській діяльності, стаття сто сімдесят перша Закону України. Плюс погроза фізичним насильством. Максимум – позбавлення волі на строк до п’яти років. Буквально бачу вашу фізіономію на першій шпальті: «Агент Сергія Гайдука погрожує журналістові “Території футболу”, який працює над книжкою про чудового футболіста». Нічогенька реклама, га?!

Замість відповіді Черниш раптом різко ступив до мене й зупинився, майже впершись лобом мені в груди. Таке інколи можна бачити на газоні в розпал матчу: футболіст кидається на суперника і раптом застигає, тремтячи від люті, з останніх сил стримуючись, щоб не вкласти всю злість в удар і не одержати заслужену червону картку.