П’єр Леметр - До побачення там, нагорі

Він посміхнувся, начепив маску коня і простягнув йому руку.

Близько півночі Едуард сидів біля вікна з ескізами монументів, Альберт вмостився поруч, Едуардові здавалося, що головою друга хтось грав у футбол.

Альберт мовив:

— Добре, поясни мені докладніше, як ти уявляєш ту справу з монументами?

Поки Едуард писав щось у зошиті для розмов, Альберт роздивлявся малюнки. Вони обговорили плани. У цій справі все було нетривким. Власне, їм не треба було створювати фірму-привид, їм просто потрібен був банківський рахунок. Не треба й офісу — просто поштова скринька. Ідея полягала в тому, що буде запропоновано дуже вигідну акцію за обмежений термін (щоб отримати всі передоплати на замовлення і втекти з грошима).

Залишалася єдина проблема, але найважливіша: щоб розкрутити цю справу, потрібні гроші.

Едуард і досі не збагнув, чому це, думаючи про необхідні кошти ще вчора, Альберт шаленів від злості, а зараз це вже йому здавалося цілком подоланною перешкодою. (Це, вочевидь, було пов’язане з отією халепою, з його синцями, сяк-так зашитою бровою, з його підбитим оком.)

Кількома днями раніше, спостерігаючи все те (як Альберт пішов, його розчарування після повернення), він думав, що справа у жінці, і це любовна туга. А може, зараз Альберт зголосився на це під впливом скороминущого пориву? І завтра-післязавтра захоче відступити? Але у Едуарда не було вибору: якщо він хоче розпочати цю справу (тільки Богу відомо, як йому цього хочеться!), треба діяти так, ніби рішення товариша вже прийняте. І триматися за це.

Під час цієї розмови Альберт здавався цілком нормальним, адекватним, він говорив дуже тверезі речі. Але раптом посеред фрази його починало лихоманити від голови до ніг. Хоч температури в нього й не було, він сильно пітнів, особливо долоні. У цей момент він неначе поєднував у собі двох людей одночасно: колишнього солдата, похованого заживо (якого трусило, як зайця), а другий думав і рахував, як колишній бухгалтер.

Отже, де взяти гроші, щоб розкрутити цю аферу?

Альберт довго роздивлявся голову коня, яка спокійно на нього дивилася. Такий мирний і доброзичливий погляд підбадьорював.

Він підвівся.

— Я гадаю, що зможу їх дістати... — сказав він.

Він підійшов до столу і повільно почав там порядкувати.

А потім узяв аркуш паперу, чорнильницю, ручку і, якусь мить подумавши, надписав згори у куточку своє ім’я та адресу:

Шановний пане!

Ви були такі люб’язні в день моїх відвідин, запропонувавши мені роботу бухгалтера на одному з ваших підприємств...

Якщо ця пропозиція залишається в силі, я...

Анрі д’Олней-Прадель, людина пряма і без комплексів, мав у запасі безпрограшний хід, коли брутальністю присаджував чемність своїх підлеглих. Наприклад, він сприймав коротуна Леона Больйо, як дурнішого від нього самого. Звичайно, це було не так, але оскільки Леон комплексував з цього приводу, Прадель був у виграші. Ця зверхність була не тільки через отой його зріст, на це були ще й інші причини (на ймення Йоланда і Деніза — сестра і дружина Леона, й обидві — коханки Анрі). З першою він крутив уже більше року, а з другою — від їхнього з Леоном весілля. Анрі здавалося б це ще пікантнішим, якби воно сталося напередодні церемонії (найкраще — в той самий ранок). Але не склалося, хоча переддень — це також непоганий результат. Відтоді він охоче розповідав близьким друзям: «У сім’ї Жарден-Больйо мені бракує лише матері». Жарт був вдалим, бо пані Жарден-Больйо була надто «правильною» і не викликала жодного бажання. А Анрі, зі своєю звичною брутальністю, відразу ж додавав: «перше пояснює друге».

Отак Анрі вибрав двох партнерів: Фердинанда Морійо, справжнього телепня, та Леона Жарден-Больйо, який переживав через свої вади. Анрі їх зневажав. Він робив усе, як сам того хотів, — швидко і вдало, а його партнери мовчки збирали дивіденди. Анрі ніколи не тримав їх у курсі (це були «його» справи). Стільки перепон було подолано без жодного звіту, і міняти це він не збирався.

— На жаль, — казав Леон Жарден-Больйо, — цього разу куди більше турбот...

Анрі зміряв його поглядом. Коли вони розмовляли, він завжди стояв, що змушувало Леона дивитися вгору, ніби той дивиться на стелю.

Леон швидко кліпав очима. Він мав сказати дещо важливе, але ця людина його гнітила. Він його ненавидів. І дуже засмутився, дізнавшись, що його сестра спить з цим мерзотником. Але при цьому лише посміхався (ніби був спів­учасником чи навіть посприяв цьому). Та коли почали пліткувати про його дружину Денізу, це вже сприймалось зовсім інакше. Від образи і болю йому хотілось накласти на себе руки. Він одружився із красивою жінкою, бо був багатий. Він не мав ілюзій щодо її вірності, але те, що у цьому був замішаний д’Олней-Прадель, для нього було найганебнішим. Деніза завжди ставилася до чоловіка з відразою. Вона зневажала його за те, що він добився її, бо у нього були статки. Від самого їхнього весілля вона ставилася до нього зверхньо, а він нічого не зміг вдіяти. Вона виділила для себе окрему кімнату і кожного вечора закривалася на ключ. «Він не одружився зі мною, — думала вона, — він мене просто купив». Вона не була злою, але її теж можна було зрозуміти (то були часи, коли жінок дуже зневажали).