П’єр Леметр - До побачення там, нагорі

Альбертові вже почали страшенно боліти зуби.

Він зупинився в кафе, щоб випити кальвадосу, але в мить замовлення згадав, що всі гроші віддав лікареві Мартіно. Вийшовши, він спробував сісти в метро, але замкнутий простір його душив. На нього раптово накотилася хвиля страху, він вийшов на поверхню і пішов додому пішки.

А прийшовши, провів решту дня, лихоманково перебираючи в голові деталі того, що відбулося.

Часом його охоплювала люта злість. Треба було вбити того покидька при першій же зустрічі! Тепер він дивився на своє життя, як на тривке лихо, своя мізерність проймала його до самого серця, він боявся, що вийти з цього стану буде важко. Щось зламалося в ньому, бажання продовжувати боротьбу за існування зникло.

Він подивився на себе в дзеркало. Обличчя розпухло, скрізь синці, рани, голова, як у варнака. Зовсім недавно його товариш отак дивився в дзеркало на своє лихо. Альберт з досадою шпурнув дзеркало об підлогу, тоді зібрав скалки і викинув.

Наступного дня він не міг їсти. Все пообіддя він намотував кола по кімнаті, як їздова коняка. Щоразу, коли він думав про цей випадок, страх повертався. І разом з цим з’являлися ідіотичні думки: грек уже шукає його, розпитує його роботодавця, от-от прийде за ним сюди, вимагатиме борг і нарешті прикінчить. Альберт підійшов до вікна. Але звідси не видно було вулиці, звідки міг прийти Пулос, видно було лише будинок пані Бельмон, домовласниці. Вона, як завжди, стояла при вікні з порожнім, загубленим у своїх спогадах, поглядом.

Майбутнє малювалося темними барвами. Роботи катма, грек сидить на хвості. Треба кудись податися, знайти іншу роботу. Ніби це так легко...

Зрештою він почав розраджувати себе. Те, що грек прийде його сюди шукати — виглядало малоймовірно. Що би він на його місці зробив? Залучив до цього всю свою сім’ю? Свою общину? Щоб знайти порожню коробку з ампулами морфіну? Це справді виглядало ідіотично...

Хоч свідомість Альберта дозволяла йому думати, тіло ще не погоджувалося. Воно продовжувало тремтіти (його страх був ірраціональним, не маючи на це розумних підстав). Минали години, настала ніч зі своїми привидами та страхіттями. Темінь стерла залишки тверезого мислення, яке у нього ще залишалося, жах набрав таких розмірів, що накрив його повністю.

Альберт був сам-самісінький, він заплакав. Його сльози текли від безнадії, від сумоти та жаху (незалежно від того, про що він думав, — про своє минуле чи про майбутнє). А крім того — холодний піт, зневіра, тремтіння, чорні думки, відчуття задухи... Він не зможе вийти з цієї квартири, але і залишатися тут не може! Сльози текли потоками. Втекти! Раптом це слово виникло у його свідомості. Втекти? Під покровом ночі ця думка набула величезних розмірів, відкидаючи всі міркування. Він більше не уявляв свого майбутнього тут. І не лише в цій кімнаті, але і в цьому місті, і навіть в цій країні...

Він підбіг до шухляди, вийняв фото колоній, листівки. Почати все з нуля! Наступна думка була про Едуарда. Альберт поспішив до шафи і вийняв з неї маску коня. Він обережно одягнув її з такою делікатністю, з якою торкаються до реліквії. І раптом відчув себе у сховку, захищеним. Він захотів поглянути на себе. Знайшов у смітнику найбільший осколок дзеркала і побачив у ньому... голову коня. Його страхи кудись щезли, натомість прийшло тепле відчуття спокою, м’язи розслабилися. Він поволі приходив до тями, мимохіть подивився на вікно пані Бельмон. Але її там не було. У вікні лише виднілися слабкі відблиски світла з віддаленої кімнати.

Раптом все стало зрозумілим, очевидним...

Альбертові треба було сильно вдихнути, щоб зняти з себе маску коня. З’явилось одразу неприємне відчуття холоду. Як піч, яка накопичує тепло і залишається теплою ще якийсь час, хоч вогонь вже давно в ній не горить, Альберт ще зберіг дрібку сил (саме достатньо для того, щоб відчинити двері, спуститися сходами з маскою під пахвою. Він підняв брезент і констатував, що коробка з ампулами зникла).

Він перетнув подвір’я, зробив кілька кроків по ґанку (ніч дуже темна) з маскою під пахвою і подзвонив.

Пані Бельмон довго не виходила. Відчинивши, не сказала жодного слова, впізнавши Альберта. Він пішов за нею коридором у кімнату із зачиненими віконницями. У маленькому дитячому ліжку, яке ледве підходило їй за розмірами, з підігнутими під себе ногами міцно спала Луїза. Альберт схилився над нею. Уві сні ця дитина була як янгол. А на долівці в сутінках, під простирадлом кольору слонової кістки лежав Едуард із широко розплющеними очима, які дивилися на Альберта. А поруч була коробка з ампулами морфіну. Альберт натренованим оком відразу спостеріг, що кількість їх не надто зменшилася.