П’єр Леметр - До побачення там, нагорі

Леонову гідність ранило те, що він був змушений зустрічатися з Анрі у спільних справах. (Так, ніби мало було ще й подружньої зради.) Він так ненавидів отого Праделя, що навіть якби вигідні урядові контракти закінчилися поразкою, він би й пальцем не поворухнув (бо вже багато втратив і так) — він би із величезним задоволенням потопив свого партнера. Але справа була не лише в грошах. У Леона була репутація. А плітки, які приходили звідусіль, починали неабияк непокоїти. Залишитися з д’Олней-Праделем означало потонути разом із ним, а отут уже — ні! (Про це не говорили відкрито, ніхто не знав, чим усе це закінчиться.) Але якщо вже заговорили про законність, значить, мова йде і про злочин. Злочин! У Леона був приятель, який працював у префектурі, бо був змушений заробляти кошти.

— Знаєш, дорогенький, — казав він йому несхвально, — там пахне смаленим...

Але про що йдеться? Леон не здогадувався; навіть його друг із префектури цього не знав. Або, може, ще гірше — не хотів казати. Леон уявляв себе перед судом. Представник шанованої родини перед судом! Його це дуже тривожило. А крім того, він же ні в чому не винен! Але спробуй це доведи...

— Турботи? — повторив іронічно Анрі. — Які ще турботи?

— Ну, бачиш, я не знаю... Може, ти поясниш?

Анрі стиснув губи, мовляв, він уявлення не має, про що йдеться.

— Прийшов звіт... — продовжив Леон.

— Ага! — вигукнув Анрі. — Он ти про що? Ну, там усе гаразд — все уже залагоджено! То дрібне непорозуміння.

Леона це не переконало. Він стояв на своєму:

— Наскільки я знаю...

— Що? — заволав Прадель. — Та що ти там знаєш? Га? Що ти взагалі знаєш ?

Без жодного попередження від напускної доброзичливо­сті він кинувся у напад. Леон спостерігав за ним останні дні. Він придумав цілий сюжет, бо Прадель виглядав дуже стомленим, і йому не давала спокою думка, що в цьому замішана Деніза. Але у Анрі таки були якісь проблеми (бо втомлений коханець зазвичай щасливий коханець). А він був повсякчас напружений, ще дратівливіший, ніж завжди, й озлоблений. Отакий, як зараз. Оцей вибух шаленого гніву...

— Якщо проблеми нема, — ризикнув вставити Леон, — то чому ти тоді так злишся?

— Бо мені набридло, дорогенький, звітувати ще й тобі, коли все робиш сам! Бо ви з Фердинандом отримуєте собі дивіденди. А хто організовує, роздає настанови, наглядає і рахує? Може, ти? Ха-ха-ха!

Глузливий сміх ранив у самісіньке серце. Обдумуючи наслідки, Леон зробив вигляд, що нічого не помітив, і продовжив:

— Я стільки разів напрошувався допомогти, але ти відмовлявся! Ти завжди казав, що тобі нікого не треба!

Анрі глибоко зітхнув. Що на це казати? Фердинанд Морійо — кретин, а Леон — нездара, від якого нема чого сподіватись. Насправді, якби не його ім’я, не його зв’язки, його гроші та чимало всього іще (без цього — хто він такий, той Леон? Нікчемний коротун, та й усе!). Анрі був з його дружиною дві години тому... Зрештою, це завжди було марудно, бо в момент розставання її треба було відривати від себе обома руками (це була безконечна тяганина, від якої хотілося втекти). Йому ця сімейка вже неабияк набридла.

— Малий, навіщо тобі в це вгрузати? Це для тебе занадто складно, воно дуже марудне. Але нічого страшного, заспокойся!

Йому хотілося бути переконливим, але його зверхність виказувала інше.

— Але, — наполягав Леон, — у префектурі мені сказали, що...

— Що? Що ще тобі сказали в тій префектурі?

— Що відбуваються тривожні речі...

Леон був налаштований добитися чогось конкретного. Бо цього разу йшлося не про грішки його дружини чи про можливе падіння акцій в оборудках Праделя. Він боявся, що його мимоволі затягне у ту коловерть, бо тут уже замішана політика й державні інтереси.

І він додав:

— Ті кладовища — то дуже діткливий сектор...

— Ага, он воно що! Кажеш, дуже «діткливий»?

— Саме так, — продовжив Леон, — скажу навіть — вразливий! Зараз найменша дрібниця може спровокувати скандал. З тією палатою...

Авжеж, ця нова палата... На перших виборах, що відбулися минулого листопада, національний блок, який складався в основному з учасників бойових дій, отримав переважну більшість голосів. Він був такий патріотичний, що його назвали «Палата блакитних горизонтів» (за кольором французької уніформи).

Анрі запально говорив, що Леон сунув свого носа даремно, але той мав-таки рацію.

Саме ця більшість дозволила Анрі відхопити левову частку на урядовому ринку і збагачуватися з неймовірною швидкістю. Резиденція Салев’єр була відновлена на третину за чотири місяці (в деякі дні працювало по сорок робітників).