П’єр Леметр - До побачення там, нагорі

Пан Уссре виглядав дуже достойним клієнтом. Він був у циліндрі, мав красиві візитки і ціпок із позолоченим руків’ям, а пахло від нього грошима. Для нього війна стала джерелом прибутку. Можна тільки здогадуватися, як хвилювався Альберт, коли він наївно думав, що все піде легше, якщо він вибере когось, кого можна ненавидіти. Так думають невігласи. Для власного виправдання він мав усі причини для хвилювання. Він грабує банк для того, щоб фінансувати регулярними внесками пограбування, а точніше, щоб мати можливість вкрасти ще більше. Будь-який початківець на його місці умлівав би від страху.

Перша крадіжка була через п’ять днів від початку роботи. Йшлося про сім тисяч франків.

Маніпулювання підписами.

Скажімо, у касу вноситься сорок тисяч грошей клієнта, вони переводяться на його рахунок. А в колонці банківських надходжень записується лише тридцять три тисячі. І ввечері сідаєш у трамвай зі шкіряним портфелем, напханим купюрами.

Перевагою роботи в серцевині солідного банку було те, що ніхто ні про що не здогадається, аж поки не пройде тижнева перевірка, упродовж якої звіт акційних портфелів, підрахунки зисків, передоплат, позик, відшкодувань, компенсацій, вкладів на вимогу займає щонайменше три дні. У цьому все й полягало. Треба було дочекатися кінця першого дня контролю, щоб дебетувати лінію одного, щойно перевіреного рахунку, і внести гроші на інший рахунок, який можна перевірити лише наступного дня. Контролери не бачили на обох рахунках жодного дисбалансу. А через тиждень операція повторювалася з новими перерахунками на функціонування, кредит, інвестування, конто, прибуток від акцій і т. д. Цей класичний грабіж, який ще називають «мостом зітхань», дуже виснажливий щодо нервів, переживань, але легкий для реалізації і потребує досвіду, але не хитрощів. Він і був ідеальним для такого хлопця, як Альберт. Але це таїло і величезний ризик, бо чим далі, тим більше треба операцій, і все перетворювалося на «гру у квача» з контролерами. Ще не було такого випадку, щоб хтось на цьому протримався більше кількох місяців, і тоді крадій мусів втікати за кордон або опинявся у в’язниці (що траплялося найчастіше).

Як і більшість випадкових злодіїв, Альберт думав, що йдеться просто про позику: при першому ж надходженні за пам’ятник він відшкодує все вкрадене, а потім утече. Ця наївна думка дозволила йому приступити до виконання. Але дуже швидко її замінили інші турботи.

Від перших же оборудок його почуття вини накопичувалося і зростало від тривоги та хронічної надчутливості. Тепер параноя справді перетворювалася у пантофобію. Альберт пережив цей період у якійсь конвульсивній гарячці, тремтячи від найменшого запитання, ходячи лише вздовж стін та постійно витираючи спітнілі долоні, від чого робота в офісі ставала дуже діткливою. Він не зводив очей з дверей, і навіть ноги під столом завжди тримав так, щоб можна було одразу зірватися і втекти.

Колеги вважали його диваком; для всіх він здавався безневинним, бо виглядав швидше хворим, ніж небезпечним. У всіх колишніх солдатів, які там працювали, були свої патології (всі вже до цього звикли). Альбертові зі своїми зв’язками краще було б просто посміхатися.

Від самого початку Альберт сказав Едуарду, що передбачених семи тисяч франків аж ніяк не вистачить. Треба видати каталог, купити конверти, марки, найняти людей, які б писали адреси. Треба також придбати друкарську машинку, щоб відповідати на листи, в яких просять додаткової інформації. А ще треба відкрити поштову скриньку до запитання. Бухгалтер знає, що каже. Едуард непевно кивнув. Тоді Альберт взявся перераховувати. Однозначно треба як мінімум двадцять тисяч франків. Едуард по-філософськи відповів, що тоді доведеться рахувати витрат на двадцять тисяч. Авжеж, це ж не йому їх красти, подумав Альберт.

Він так і не зізнався, що ходив тоді на вечерю до його батька і сестри, що знає про весілля бідолашної Мадлен з тим покидьком Праделем, винуватцем усіх їхніх бід. Тому розказувати зараз про те, що погодився на роботу бухгалтера в банку, заснованому паном Перікуром (який є також його головним акціонером), було неможливо. Він уже не працював більше «людиною-сандвічем». Але почувався затиснутим у лещата між Перікурами (батьком, якого він грабує, та сином, з яким він ділить прибуток від цієї оборудки). Едуарду він сказав, що йому надзвичайно пощастило: він зустрів випадково колишнього колегу, який запропонував йому місце в банку, і співбесіда пройшла вдало... А Едуард зі свого боку проковтнув цю неймовірну, дуже доречну історію без жодного запитання. (Він уже народився багатим.)