П’єр Леметр - До побачення там, нагорі

За винятком трьох дешевих моделей, розрахованих на скромний бюджет ( Воєнний хрест — 930 франків, Похоронний смолоскип — 840 франків та Бюст солдата — 1500 франків), вартість на всі інші була від 6000 до 33 000 франків.

У кінці каталога уточнювалося:

Сувенір Патріотік не має можливості відповідати на телефонні запити, але на ваші письмові звернення Ви отримаєте відповіді у найкоротший термін. З огляду на значну знижку, замовлення має супроводжуватися завдатком — 50 % від загальної суми, внесеної на рахунок Сувенір Патріотік .

Кожне замовлення теоретично мало би принести від трьох до одинадцяти тисяч франків. Теоретично. На противагу Альбертові, Едуард ні в чому не сумнівався, він лише ляскав себе по стегнах. (Піднесення одного було прямо пропорційне занепокоєнню другого.)

Зі своєю хворою рукою Едуард не міг доправити пакети з каталогами на поверх. Але він і так би цього не зробив, навіть якби й подумав... (Не таке у нього виховання, бо завжди був хтось під рукою.) У цьому плані війна була радше винятком. Він зробив винуватий вигляд, але очі сміялися так, ніби йому не дозволяв манікюр... Він помахав руками, ніби кажучи: лак не висох...

— Добре, — сказав Альберт, — я сам!

Йому це не було важко, робота дозволяла йому подумати. І він почав носити їх туди-сюди, сумлінно складаючи пакети в кутку кімнати.

Два тижні тому він зробив оголошення про пошук персоналу. Треба було написати дві тисячі адрес за одним зразком:

Міська рада

Місто

Департамент

Це готувалося відповідно до довідника адміністративного поділу країни (за винятком Парижа та його передмість, що було занадто близько до їхнього місцеперебування. Найкраще було звертатися до глибокої провінції, до маленьких міст. За одну адресу платили 15 сантимів. З таким безробіттям неважко було знайти п’ятьох осіб з гарним почерком. П’ятьох жінок, як захотів Альберт. Вони менше ставитимуть запитань, — думав він собі. А може, він просто шукав нагоди знайомства з жінками. Вони думали, що працюють на видавництво. Результат мав би бути через десять днів.

Наступного тижня Альберт приніс їм чисті конверти, чорнило, ручки. З наступного дня, повертаючись із банку, він уже почав їх збирати, для цього він навіть знайшов свій фронтовий наплічник, який багато чого бачив за своє життя.

Вечорами вони запаковували посилки, Луїза допомагала. Маленька дівчинка, звичайно, не розуміла, що саме відбувається, але працювала із натхненням. Ця справа їй дуже подобалася, бо її друг Едуард став веселим (це було видно навіть по масках). Вони ставали все барвистішими, все неймовірнішими (а ще місяць чи два тому він був у безпам’ятті). Від цього вона була в захваті.

Альберт помітив, що вона ставала все більше не схожою на свою маму, не так фізично — він не був спостережливий і ніколи не вхоплював схожості в обличчях. Але отой віч­ний сум на обличчі пані Бельмон вже зник з лиця Луїзи. Здавалося, невеличка комашка вибирається з кокона і стає все гарнішою. Альберт інколи тихцем її розглядав і помічав у ній дивовижну граційність, від якої у нього наверталися сльози. Пані Майяр любила казати: «Якби за ним не наглядали, Альберт сльозився б від усього, що бачив, а якби у мене була донька, було б те саме».

Альберт пішов відправляти все на пошту, щоб печатка відповідала адресі. Він мусив ходити туди часто упродовж кількох днів.

А далі треба було чекати.

Альберт не міг діждатися, коли прийдуть перші замовлення. Якби йому дозволили, він би схопив перші кількасот франків і дав драла. Але Едуард і слухати не хотів. Він не збирався нікуди їхати, поки не буде мільйона.

«Мільйон? — волав Альберт. — Ти точно збожеволів!»

Вони починали сваритися щодо майбутньої суми. Едуард неначе зовсім не сумнівався в успіху своєї справи (хоча вона ще не була доведена до кінця). Йому здавалося, що успіх гарантовано. «Безповоротно», — написав він якось великими буквами. А от Альберт, взявши роль неповноправного безхатька, вкравши дванадцять тисяч франків у свого роботодавця і вчинивши злочин, за який може піти на ешафот чи загриміти до кінця життя за ґрати, не мав іншого виходу, як вірити в успіх. Тепер він готувався до втечі. Вечорами вивчав розклади поїздів до Гавра, Бордо, Нанта чи Марселя (бо потім збирався сідати на корабель до Тунісу, Алжиру, Сайгона чи Касабланки).

Едуард працював.

Після того як каталог «Сувенір Патріотік» було розіслано, він усе думав, як би діяв справжній Жюль д’Епремон, очікуючи результату своїх комерційних пошуків.