П’єр Леметр - До побачення там, нагорі

У місті почалася негода, холодні дощі. Альберт попросив, щоб йому замінили рекламні щити (які від вологи покоробилися і до кінця дня добряче важчали), але нічого не добився.

Зранку біля станції метро він брав свої дерев’яні рекламні щити і міняв їх під час обіду. На один район було з десяток таких же бідолах, переважно демобілізованих, які ще не встигли знайти іншої роботи. Наглядач, який завжди крутився поруч, готовий був вискочити саме в той момент, коли хтось знімав щит, щоб потерти плечі, і погрожував викинути геть, якщо той негайно не начепить свою ношу.

Одного вівторка вдень на бульварі Осман між галереєю Лафайєт та церквою Святого Августина Альберт носив з одного боку рекламу Рабіби — фарби для фарбування панчіх, з іншого — ГІП-ГІП-ГІП-УРА — годинники для переможців. Дощ, який припинився вночі, знову почав хлющити близько десятої ранку.

Альберт щойно вийшов на ріг вулиці Паск’є. Було заборонено зупинятися навіть для того, щоб витягти кашкет з кишені, треба було постійно ходити.

— Твоя робота — крокувати, — казав наглядач. — Ти був піхотинцем, так? Ну от, це те саме!

Між тим почалася справжня злива. Альберт поглянув наліво, направо, прихилився спиною до стіни будинку, ноги зігнулися в колінах, щити опустилися на землю. Він нагнувся, щоб виборсатися зі шкіряних ременів. Аж раптом наче стіна будинку звалилася на нього (здавалося, цілий фасад упав йому на голову).

Удар був такий сильний, що відкинуло убік все тіло. Потилицею він ударився об кам’яну стіну, рекламні щити звалилися на землю, ремені затягнулися, душачи Альберта. Він борсався, як потопельник, бракувало повітря, і без того важкі щити придавили його так, що неможливо було ворухнутися; коли ж він спробував підвестися, довкола його шиї затяглися ремені...

Його охопив жах: він уже колись пережив таке у вирві від снаряда. Подумалось, що так зараз і помре у цій ідіотичній ситуації: придушений, нерухомий, бездиханний...

Його охопила паніка, рухи стали некоординовані, йому хотілося крикнути, але не виходило. Все сталося так блискавично. Він лише відчув, що його тягнуть за ноги з-під щитів, а ремені вже дужче стискають шию. Він спробував підсунути під ремені руки, щоб вдихнути. Аж тут ще один сильний удар звалився згори на один із дерев’яних рекламних щитів. Від нього задзвеніло в голові. І раптом трохи розвиднілося, ремені спали. Альберт спрагло вдихнув повітря, почав кашляти, мало не блюючи. Він пробував захищатися, але... від чого? Відбиватися, як сліпий кіт? А коли вдалося розплющити очі, все стало зрозумілим: стіна, яка звалилася на нього, прибрала людську подобу. Над ним схилилось чиєсь розлючене обличчя з виряченими очима.

То кричав Антонапулос:

— Негідник!

Його розбухла пика з товстим подвійним підборіддям була червона від люті, а погляд ніби прошивав голову Альберта наскрізь. Грек, який щойно його завалив, розвернувся і з розгону кинувся величезним задом на щит, що покривав груди Альберта. Тоді схопив його за волосся і, всівшись на свою жертву, почав кулаком гамселити його по голові.

Першим ударом він розпанахав йому надбрів’я, другим — розквасив губи. Альберт відчув смак крові в роті. Він не міг ні рухатися, ні дихати, а грек продовжував волати, і кожне слово супроводжував ударом по обличчю. Раз, другий, третій... Непритомніючи, Альберт почув галас, спробував одвернутися, але від удару в скроню знову втратив свідомість.

Шум, веремія, все довкола закрутилося...

Кільком перехожим вдалося втрутитись, вони відтягли грека, який не переставав волати, і нарешті звільнили Альберта, поклавши його на тротуар. Хтось відразу запропонував викликати поліцію. Грек схопився — йому не треба поліції, йому треба шкіру того мерзотника, що розплився в калюжі крові, на якого він грозився кулаком: «Негідник!» Хтось закликав розійтись, жінки відходили, помітивши в крові непритомну людину. Двоє чоловіків — свідків пригоди — скрутили грека, тримали його долілиць, як черепаху, щоб не перевернувся. Усі щось радили, ніхто нічого не розумів, але коментували всі. Хтось казав, що справа точно в жінці... Тримайте отого! Ви — міцний, ідіть допоможете мені! Який же він здоровило, той дурний грек, як той кашалот, але занадто товстий, щоб бути справді небезпечним. Ну, принаймні, сказав хтось, треба, щоб прибула поліція.

— Поліція — ні! — заволав жестикулюючи грек.

Слово «поліція» посилило його злість і лють. Рукою він відкинув одного добровольця, жінки закричали, заметушилися, а всі решта відступили назад. Людям було все одно, як закінчиться ота халепа. Здалеку хтось спитав: «Турок?» — «Мабуть, то — румун!» — «Та ні! — відповідав всезнаючий чоловік, — румуни схожі на французів, а то — турок». — «О! — крикнув хтось, — турок, а я що казав?»