П’єр Леметр - До побачення там, нагорі

Під час обіду кожен намагався підтримати розмову (за винятком Шнайдера, який все ще думав, що відповісти). Мерлен, нахиливши ніс у тарілку, кілька разів щось буркнув та зробив своє звичне «тцц». Добрі наміри присутніх підтримати сяк-так розмову як рукою зняло.

Але перевірка завершилась і, хоч представник з міні­стерства нікому не сподобався, запанувало полегшення на межі з радістю.

Початок робіт був досить складним, вони зіткнулися з низкою труднощів. У цьому виді робіт нічого не відбувалося так, як планувалося. А звіти, навіть найточніші, ніколи не передадуть справжніх реалій, які кидаються в очі тоді, коли приступають до роботи. І даремно намагатися бути прискіп­ливим, однаково виникають непередбачувані обставини. Треба вирішувати питання по ходу, а потім, хоч би вже якось почали, знову повертатися назад...

Хотілося, щоб це кладовище швидше спорожніло, щоби все завершилося. Перевірка закінчилася прийнятним результатом. Спочатку все ж таки кожен трохи боявся. А зараз немало вже було випито за державний рахунок. Навіть Шнайдер забув обрáзу, вирішивши, що цього грубого чиновника треба просто ігнорувати, і випив ще раз келих вина з регіону Кот-де-Рон. Мерлен тричі замовляв собі курча, поглинаючи його так, ніби втік з голодного краю. Гачкуваті пальці його були геть масними. А коли він закінчив, то, не звертаючи жодної уваги на присутніх, відсунув серветку, якою так і не скористався, піднявся і покинув ресторан. Всі заметушилися, зчинилося справжнє сум’яття. Треба ще встигнути швидко заковтнути останній шматок, спорожнити склянку, попросити рахунок, перевірити його, оплатити.

Перевертаючи крісла, вони кинулися до виходу. Коли всі вийшли на вулицю, Мерлен щедро мочив колесо автомобіля.

Перед тим як податися на вокзал, треба було ще заїхати на кладовище по саквояж Мерлена і по його реєстри. Поїзд на Париж вирушав через сорок хвилин, і мови не могло бути про те, щоб залишатися тут довше, а окрім того, дощ, який вже було припинився під час обіду, зараз знову припустив. У машині ніхто не промовив ні слова, не почулось і жодної подяки за прийом та запрошення — справжній нечема...

Повернувшись на кладовище, Мерлен закрокував швидше. Під його грубим взуттям небезпечно гнулися дошки, піднімаючи бризки води. Худющий рудий пес вибіг йому назустріч і задріботів за ним. Мерлен, навіть не стишуючи ходи, зіперся на ліву ногу, а довжелезною правою дав йому такого копняка під бік, що пес заскавулів, злетів на метр у повітря і впав на спину. Собака навіть не встиг підвестися, як Мерлен вже скочив у глибоку калюжу і придавив черевиком йому груди. Пес вирішив, що його хочуть втопити, і почав несамовито гавкати, викручуватися, щоб вкусити нападника. Всі були шоковані.

А Мерлен нагнувся, схопив правою рукою нижню щелепу собаки, а лівою — верхню, собака завив, вириваючись з останніх сил. Міцно його утримуючи, Мерлен довбонув його копняком у живіт і швидко жбурнув геть. Пес покотився у воду, підхопився і втік, підібгавши хвоста під себе.

Калюжа була глибока, Мерленові черевики сховалися у болоті, але йому було байдуже. Він повернувся до отетерілих присутніх, що рядочком стояли на дерев’яній кладці. А він тримав перед собою кістку завдовжки сантиметрів двадцять.

— Я точно знаю, що оце — не куряча кістка!

Якщо Жозеф Мерлен і був досить відразливий як людина, але як функціонер він був дуже старанний, скрупульозний і, правду кажучи, порядний.

По ньому це не було видно, але оті кладовища вразили його в самісіньке серце. Він інспектував уже третє відтоді, як був призначений на цю посаду, яку ніхто не хотів займати. Він відчував війну лише через зниження цифр постачання та записи служб міністерства колоній. Перші відвідини його приголомшили. Мізантроп, який жив у ньому, сховавшись від куль, похитнувся. Не від самого побоїща (до цього можна звикнути — віддавна землю стрясали катастрофи та епідемії, а війна була лише поєднанням і того, й іншого). Ні, він був вражений віком загиблих. Катастрофи вбивають усіх підряд, епідемії знищують і дітей, і старших. Лише війни забирають молодих, і то в такій кількості... Мерлен не сподівався, що це стане для нього таким шокуючим фактом. Насправді, якась частинка його душі залишилася в тому періоді з Франсіною (це довжелезне непропорційне тіло без відчуттів зберегло дрібку душевності молодого юнака — віку цих загиблих).

Набагато кмітливіший від більшості своїх колег, він констатував проблеми на військовому кладовищі вже під час першого свого візиту в ролі прискіпливого інспектора. Він помітив велику кількість нестиковних речей, внесених до реєстрів.