П’єр Леметр - До побачення там, нагорі

А в той час Дюпре тільки споглядав це мовчки. Він більше витратив часу на підготовку цієї зустрічі (яка, зрештою, так і не відбулася), ніж на організацію роботи шести ділянок, між якими він мав розриватися. Яке розчарування! Вийшовши на вулицю, вони попрямували до машини.

Їх душевний стан був досить суперечливий. Оскільки представник міністерства не приїхав, вони всі відчули розчарування... і полегшення. Боятися, власне, нічого, вони належно підготувалися до цього візиту. Але інспекція — то таки інспекція, ситуація може змінитися, як від подуву вітру, — це всім відомо.

Після тієї історії з китайцями на кладовищі у Дамп’єрі Анрі д’Олней-Прадель був увесь як на голках. Доторкнутися страшно. Він постійно сипав на голову Дюпре плутані вказівки. То треба було працювати швидше, але залучати менше персоналу, то намагатись обходити правила, але при умові, що це буде непомітно. З моменту найму він все обіцяв Дюпре збільшити зарплатню (чого так і не зробив). Але завжди говорив: «Я розраховую на вас, Дюпре».

— Зрештою, — нарікав Поль Шабор, — міністерство могло би хоч витратитися на телеграму.

Він понурив голову: за кого вони їх мають — людей, які присвятили себе Франції? (Можна ж було принаймні попередити?)

Вони вийшли з вокзалу. А коли вже зібрались сідати в машину, чийсь глухий і хрипкий голос змусив їх обернутися.

— Ви з кладовища?

То був літній високий чоловік із маленькою головою, схожий на обгризений курячий кістяк. Задовгі кінцівки, червонувате обличчя, стрижене волосся опускалося на вузький лоб так, що наче зросталося з бровами. А ще, крім того, він був одягнений, як опудало: розстебнуте, незважаючи на холод, зношене довоєнне пальто поверх коричневої сорочки, заплямованої чорнилом, на якій бракувало кожного другого ґудзика, безформні сірі штани, а на додачу — пара довжелезних шкарбунів (де він тільки ті шлапаки узяв?).

Усі четверо остовпіли.

Люсьєн Дюпре перший прийшов до тями. Він зробив крок назустріч, простягнув руку і спитав:

— Ви — пан Мерлен?

Представник міністерства видав звук, як ото коли хочуть вийняти застряглу між зубами їжу, — «тцц». Через скількись часу всі зрозуміли: то клацає його вставна щелепа (досить неприємна звичка). Він це робив під час усієї поїздки машиною (хотілося запропонувати йому зубочистку). Його зношений одяг, величезні брудні черевики, вся його постава говорили самі за себе, а вже по виїзді з вокзалу вони в цьому й переконалися — від нього ще й смерділо.

Дорогою Ролан Шнейдер вирішив надати докладну інформацію «про стратегічно-географічно-військове значення регіону», яким вони проїжджали. Жозеф Мерлен, здавалося, його навіть не чув, бо посеред фрази раптом спитав:

— А на обід... можна замовити курча?

Говорив він гугняво — у ніс.

У 1916-му, на початку битви за Верден, що тривала десять місяців і забрала триста тисяч життів, — Шаз’єр-Мальмонт знаходився недалеко від лінії фронту, — ще доступний з дороги і недалеко від шпиталю, постачальника трупів. У якийсь момент він виявився дуже практичним місцем для поховання солдатів. Зміна військових позицій та стратегічних маневрів багато разів тривожила цей об’єкт, де зараз було поховано понад дві тисячі загиблих (ніхто не міг назвати точного числа, говорилося навіть про п’ять тисяч, але й це було можливим, бо війна побила всі рекорди). Ці тимчасові кладовища стали матеріалом для створення реєстрів, планів, звітів. Але коли вам на голову падає протягом десяти місяців п’ятнадцять чи двадцять мільйонів снарядів (у деякі дні по одному снаряду кожні три секунди) і треба поховати у двісті разів більше людей, ніж це передбачалося за найпекельніших умов, усі ці реєстри, плани і звіти летять псу під хвіст.

Держава вирішила створити величезний некрополь у Дармвілі, який би мав об’єднати кладовища з околиць (зокрема й з Шаз’єр-Мальмонта). При цьому невідомо було, скільки тіл треба було ексгумувати, транспортувати і знову поховати на території некрополя. Отож складно було визначитися з кошторисом. Уряд платив поштучно.

За спільною угодою, без жодного конкурсу ця справа була передана Праделеві. Він підрахував, що коли відкопають дві тисячі тіл, то на ці гроші він зможе відновити в Салев’єрі половину конюшень.

А коли буде три тисячі п’ятсот франків — конюшні будуть заповнені.

А після чотирьох тисяч він зможе поновити і голуб’ятник також.

Дюпре привіз у Шаз’єр-Мальмонт двадцятеро сенегальців. Щоб сподобатися місцевій владі, капітан Прадель (Дюпре продовжував його так називати за звичкою) погодився на те, щоби найняти жменьку додаткових робітників.