П’єр Леметр - До побачення там, нагорі

Лябурден відкрив досьє і клацнув язиком: пан Перікур буде задоволений.

Це був чудовий задум, який передбачав «мистецький конкурс для скульпторів з Франції на найкращий проект пам’ятника воїнам, загиблим у війні 1914—1918 рр.».

У цьому довгому документі сам Лябурден був власне автором лише однієї фрази. Він написав її особисто, без жодної допомоги. Кожне виважене слово належало йому (а особливо кожна велика літера). Він так пишався цим, що наказав виділити цю фразу жирним шрифтом: «Цей Монумент має виражати болючий і славний Спогад про наших Загиблих Переможців».Ще й клацнув язиком. Ще раз помилувався цією фразою і пробіг очима решту тексту.

Вони знайшли чудову місцину під пам’ятник (завдовжки сорок метрів, завширшки тридцять), там був колись муніципальний гараж. Є і можливість влаштувати сквер довкола. Проект передбачав, щоб розміри монумента були «в гармонії з обраним місцем». Треба було врахувати можливість вписати всі імена. Процедура була досить складною: журі з чотирнадцяти членів (у тому числі вибраних), місцевих митців, військових, учасників бойових дій, родин і т. д. Усі ці люди так чи інакше були вибрані з-поміж інших і чогось від Лябурдена чекали (бо він працював у комітеті, де мав вирішальне право голосу). Ця високомистецька і патріотична ініціатива стоятиме на першому місці у звіті виконаних ним завдань. Перевибори йому тепер практично забезпечені. Терміни виконання визначені, конкурс оголошено, підготовчі роботи розпочалися. Оголошення буде надруковане в головних виданнях Парижа і регіонах (чудова і добре організована робота).

Нічого власне не бракувало.

Лише одна біла пляма у пункті 4: «Сума коштів, передбачена на відкриття пам’ятника, становить...»

Думки про це ввели пана Перікура в глибоку задуму. Він хотів чогось гарного, але не грандіозного. А з інформації, яку йому передали, на спорудження такого монумента знадобиться від шістдесяти до ста двадцяти тисяч франків. Як же знайти золоту середину при такій різниці в ціні? І тут не йшлося про гроші, йшлося тільки про почуття міри.

Місяць тому Мадлен поставила на його камін фото Едуарда в рамці. У неї були й інші, але вона вибрала саме це, яке здалося їй ні занадто сухим, ні надто зухвалим. Себто прийнятним. Те, що відбувалося в житті батька, її непокоїло. Оскільки вона думала про те, чим це може закінчитися, то діяла дуже делікатно, маленькими штришками: сьогодні — зошит з ескізами, завтра — фотографія...

Пан Перікур лише через два дні поставив фото ближче і скраю свого письмового столу. Він не хотів питати Мадлен ні коли воно зроблене, ні де (батько мав би про це знати). Здавалося, що Едуардові на фото років чотирнадцять, значить, воно десь 1906 року. Син стояв біля дерев’яної балюстради. Зад­нього плану не видно, знімок зроблено, здається, на терасі шале (його щороку відправляли кататися на лижах).

Пан Перікур не пам’ятав точного місця, але це, здається, та сама місцина у північних чи то південних Альпах. Син на фото в пуловері, примружив очі від сонця, широко посміхається, так ніби за камерою хтось корчить гримаси. Це втішило також і Перікура (він був веселою дитиною, той малий збитошник). Сьогодні ця посмішка нагадала йому, що вони ніколи удвох із сином не сміялися. І це боліло. Йому захотілося подивитися, що на звороті фото?

Унизу рукою Мадлен було написано: «1903 рік, Бют-Шомон».

Пан Перікур узяв ручку і вписав у документ: двісті тисяч франків.

Оскільки ніхто не уявляв, на кого має бути схожий отой чиновник, Жозеф Мерлен, четверо чоловіків, які мали його зустрічати, вирішили, що після прибуття поїзда треба зробити оголошення директора вокзалу або тримати табличку з іменем... Але жоден варіант не видався їм досить доречним для гідного прийому представника міністерства.

Отож вони стояли купкою на пероні вокзалу біля входу і пильнували. Адже насправді не так-то вже й багато люду виходило з поїзда у Шаз’єр-Мальмонт (може, якихось тридцять осіб), тому чиновника з Парижа зрештою неможливо пропустити.

Але таке відразу й не помітиш.

Насамперед тому, що з поїзда зійшло не тридцять осіб, а менше десятка. А серед них — жодного схожого на міні­стерського представника. Коли останній пасажир штовхнув двері, і вокзал спорожнів, вони переглянулися; ад’ютант Турньє клацнув каблуками, Поль Шабор, офіцер з цивільних справ у мерії Шаз’єр-Мальмонта, голосно висякався. Ролан Шнейдер з Товариства учасників бойових дій, що представляв сім’ї загиблих, голосно зітхнув, демонструючи, як важко йому стриматися, щоб не вилаятись. Вони вийшли.