П’єр Леметр - До побачення там, нагорі

Роботи на ділянці почалися з ексгумації тіл, на яких уже були заявки родичів і які мали точно знаходитися тут.

Цілі родини прибували до Шаз’єр-Мальмонта, безперервна вервечка плачів та стогонів, розгублені діти, спу­стошені старі батьки, що ледве зберігали рівновагу, переступаючи по дошках, щоб не загрузнути в болоті (як на лихо, останнім часом сильно дощило). Добре хоч, що під зливою ексгумацію проводили набагато швидше (ніхто особливо не втручався). Цю роботу було покладено на французьких робітників. А от те, що сенегальці викопують солдатів, — чомусь шокувало прибулих (невже вони думали, що ексгумація їхніх синів чорношкірими — це ще одне випробування?). Прибувши на кладовище і побачивши здалека, як ці великі чорні дядьки під дощем копають та транспортують домовини, діти більше не в змозі були відвести від них очей.

Ці відвідини батьків забирали страшенно багато часу.

Капітан Прадель постійно горлав по телефону:

— Слухайте, Дюпре, коли вже закінчиться ота дурня? Коли ми почнемо?

Найбільше роботи було з ексгумацією тіл решти солдатів, яких мали би перевезти на військовий некрополь у Дамп’єрі.

Завдання було не з легких. Були тіла зареєстровані (з якими не було проблем, бо збереглися хрести з їхніми іменами). Але було й чимало таких, що їх ще треба було ідентифікувати.

Багато солдатів було поховано разом із половинками їх ідентифікаційного жетону (але не всі, далеко не всі). Інколи треба було проводити ціле розслідування по знайдених при них чи в їхніх кишенях речах. Треба було відкладати тіла, описувати їх, очікуючи результатів експертизи. Інколи не знаходили ніяких речей, бо земля на тому місці була стільки разів перевернута... Тоді писали: «неопізнаний солдат».

Роботи на ділянці просувалися. Ексгумували вже майже чотириста тіл. Домовини прибували цілими вантажівками. Команда з чотирьох робітників збирала їх, збивала докупи. Інші переносили труни до ям, а потім виносили до вантажівок, що вже доставляли їх до некрополя в Дармвілі (люди Праделя й там займалися похованнями). Ще двоє займалися реєстрацією, записами та відомостями.

Жозеф Мерлен, представник міністерства, ішов по цвинтарю, як святий на чолі процесії. Величезні шкарбуни ляпали грязюкою, ступаючи по калюжах. У руці в нього був старий шкіряний саквояж. Він був наповнений документами і, здавалося, хитається в його довгій руці, як порожнє відро.

Він зупинився. Поки довго розглядав усе довкола, за ним схвильовано вичікувала вся процесія.

На кладовищі відчувався гострий запах гниття, який інколи нестерпно бив прямо в обличчя. Він змішувався зі смородом викопаних із землі, пошкоджених чи зіпсутих домовин (які за правилами треба було тут же спалити). Небо було низьке, брудно-сіре. То тут, то там було видно чоловіків, які носили труни чи схилялися над ямами. Дві вантажівки стояли в очікуванні домовин. Мерлен поклацав зубним протезом: тцц, тцц, стиснувши вузькі губи.

Ось до чого він докотився.

Майже сорок років чиновницької діяльності, і напередодні пенсії його посилають у мандри по кладовищах.

Мерлен успішно працював у міністерстві колоній, міні­стерстві постачання, в підрозділах державного секретаріату з комерційних, промислових питань та в поштово-телеграф­ному відділі. А ще в міністерстві сільського господарства. Упродовж всіх тридцяти семи років кар’єри його виставляли за двері. Його звільняли з усіх посад, які він займав. Мерлен був не з тих, хто вмів подобатися. Закритий, прискіпливий, скрупульозний і вічно в кислому настрої — з ним важко було спілкуватись... Через свою суху і непоступливу вдачу цей негарний і антипатичний чоловік постійно викликав відразу колег до себе та несприйняття керівниками. Бувало, давали йому якесь завдання, і вже невдовзі від нього починали втомлюватися, бо він усім здавався смішним, неприємним буркотуном. За його спиною починалися смішки, йому придумували прізвиська, з нього кепкували (йому цього не бракувало).

Але за ним не було жодного прогрішення. Він навіть міг похвалитися списком своїх службових досягнень — бездоганним списком, який постійно доповнював, щоб зробити підсумок невеселої кар’єри, безкорисливої відданості праці (на якій він робив усе для того, щоб його зневажали). Інколи його перехід на іншу службу був пов’язаний лише з постійними чварами. Дуже часто йому доводилося вимахувати ціпком і підвищувати свій хрипкий голос, не тямлячись, воювати з цілим світом. Його справді боялися (особливо жінки, зазвичай вони не наважувалися наблизитися, а до них треба мати підхід, такого чоловіка довго не витримаєш). А ще, правду кажучи, від нього кепсько пахло, і це теж відштовхувало. Його ніде не хотіли тримати.