П’єр Леметр - До побачення там, нагорі

Але коли бачиш цих нещасних мокрих сенегальців, коли задумуєшся над побоїщем, яке забрало стільки молодих (яких треба тепер викопувати, перевозити...), коли береш до уваги обсяг робіт — хіба це не причина бути прискіпливим та непоступливим? Закрити очі — і квит. Трагічні перед­умови вимагають деякого прагматизму, і Мерлен вирішив просто не звертати уваги на всілякі невідповідності, щоб нарешті усе закінчити (о Господи, щоб нарешті покінчити з тією війною...).

Але тут, у Шаз’єр-Мальмонті, хвилювання перехопило йому горло. Коли він порівняв дві-три речі (наприклад, викинуті в яму дошки від старих домовин, які закопають, замість того щоб спалити), кількість доставлених трун, невідповідна для такої кількості викопаних ям, абсолютно приблизні звіти за деякі дні... Все це заставляло в усьому сумніватися. І від думки про те, що правильно, а що — ні, вже починало лихоманити. А тут ще той пес вистрибує перед носом, тримаючи в зубах кістку солдата (хіба кров у ваших жилах не закипить від цього?).

Жозеф Мерлен відмовився їхати і провів увесь день, перевіряючи та вимагаючи пояснень. Шнайдер пітнів, як улітку, Поль Шабор постійно шморгав носом. Тільки ад’ютант клацав підборами кожного разу, коли представник міністерства звертався до нього (цей рух вже ввійшов у його звичку, якогось конкретного смислу в ньому не було).

Всі повсякчас зиркали на Люсьєна Дюпре, який вже бачив, як тануть його марні надії на збільшення платні.

Щоб розібратися у виписках, звітах, описах, Мерлен не потребував жодної допомоги. Він ходив від складу домовин до місць їх відправки, навіть заглядав у ями.

А потім знову повернувся на склад.

Видно було, як він ішов, повертався, потираючи лоба, роздивлявся навсібіч, ніби шукаючи розв’язки арифметичної задачі (ця загрозлива поведінка людини, яка не говорила жодного слова, починала дратувати).

Нарешті він вимовив лиш одне:

— Дюпре?

Кожен відчув, що прийшов «момент істини». Дюпре заплющив очі. (Капітан Прадель попереджав його: «він подивиться на роботу, перевірить, зробить зауваження, — плювати на це, зрозуміли? На склади його не пускати!.. Я ж можу на вас покластися, Дюпре?»)

Дюпре так і зробив — склади перетягли в муніципальні приміщення (це забрало два робочих дні). Але представник міністерства вмів рахувати і перераховувати, і це не спрацювало.

— Тут бракує домовин, — сказав Мерлен. — Дуже багатьох не вистачає, і я хочу знати, куди ви їх упхнули.

А ще той дурнуватий пес, який приходив сюди пожерти час від часу. Це ж треба було, щоб це сталося саме сьогодні! Досі в нього кидали камінням, а треба було прибити — от до чого призводить доброта...

Наприкінці дня, коли роботи завершувались і робітники розходилися, Мерлен повернувся з муніципального складу і сказав, що у нього ще є робота. Зрештою, він переночує в будиночку для реєстрацій актів цивільного стану. І при цих словах розвернувся і пішов рішучим широким кроком старигана.

Перед тим як побігти дзвонити капітанові Праделю, Дюпре востаннє обернувся.

Там, удалині, з реєстровою книгою в руці, Мерлен зупинився перед похованнями на північному краї кладовища. Він зняв куртку, книгу загорнув туди і поклав на землю. А тоді взявся за лопату, яка під вагою його величезного черевика ввійшла в землю по самісінький держак.

Куди він міг піти? Чи є в нього інші знайомі, про яких він не говорив, і в яких можна би було знайти прихисток? А що з ним буде без морфіну? Чи зможе він його собі ді­стати? А може, він нарешті вирішив повернутися додому (це було би розсудливим рішенням...). Але в Едуардові ніколи не було нічого розсудливого. Цікаво, яким він був до війни? — міркував Альберт. І чому він не задав більше запитань панові Перікуру під час того обіду? Він же мав право також дізнатися, яким був його бойовий товариш до того, як вони познайомилися?

Але куди він міг піти?

Ось про що думав Альберт з ранку до вечора відтоді, як пішов Едуард, — вже чотири дні. Він усе згадував їхнє життя, перебираючи картинки, епізоди.

Не можна сказати, що йому бракувало Едуарда. Його зникнення стало для нього навіть певною мірою полегшенням. Бо відпали обов’язки, покладені на нього, він нарешті зміг дихнути і відчути себе вільним. Але не спокійним. Ну він усе ж таки не дитина! — думав Альберт, хоча, згадавши його залежність, його незрілість та його впертість, можна було й засумніватися. А та ідіотська ідея з пам’ятниками загиблим... Альбертові вона здавалася хворобливою. Нехай ця ідея у нього і виникла — це ще можна було зрозуміти (бо йому хотілося відплати, як і всім). Але дивно було, що він залишався таким глухим до розумних зрештою Альбертових аргументів. Щоб не бачити різниці між проектом і мрією! Цей хлопець точно витав у хмарах (серед багатіїв таке трапляється, їм здається, що реальність їх не торкається).