П’єр Леметр - До побачення там, нагорі

Він повернувся до своїх справ, бурмочучи собі під ніс. Який божевільний проект!

Але перед ним раптом постав негідник Прадель, який переслідував його відтоді, коли він гостив у Перікурів. Він зрозумів, що вже давно, підсвідомо плекав думку про відплату.

Отже, виходить, цей час настав?

Це відкриття впало, як сніг на голову.

— Знаєш, що я тобі скажу: справедливо було б передо­всім віддати належне отому сучому сину Праделю! Ось що нам треба зробити! Бо існування, яке ми зараз маємо, — все це з його вини!

Едуарда не дуже переконав такий поворот. Лише його рука завмерла над папером.

— Ти чуєш? Може, вже забув того Праделя? А він не скніє, як ми. Він повернувся «героєм» — з медалями, відзнаками, отримує офіцерську пенсію! Війна принесла йому чимало вигод...

«Чи зможе він і направду іти далі?» — думав Альберт. Поставити питання — це відразу мати й відповідь. А отримати шкуру Праделя було б для них зараз дуже доречно...

Він кинувся у наступ:

— З тими орденами і заслугами, гадаю, він влаштував собі ще й гарне весілля... Вважаєш, нам треба цього «героя» залишити отак просто? Треба цю падлюку підсмажити на малому вогні. Бо він точно вже займається гендлями... На твою думку, це морально?

Дивно — реакція Едуарда не була такою, на яку сподівався Альберт. Він просто підняв брови і схилився над своїм аркушем.

«Усе це, — написав він, — насамперед через війну. Не було б війни — не було б і Праделя».

Альберт мало не задихнувся. Він був розчарований, але ще більше засмучений. Бідолашний Едуард жив у вигаданому світі...

Вони поверталися до цієї розмови ще багато разів, але з очікуваним результатом. Альберт, ясна річ, мріяв про помсту. Заради морального задоволення.

«Ти робиш з цього особисту справу», — написав Едуард.

— Ну що ж, так і є. Для мене це справа особиста. А для тебе ні?

А для нього — не так. Помста не задовольняла його почуття справедливості. Знайти одного винного йому було не досить. Навіть зараз, коли настав мир. Едуард кинув виклик самій війні. Він хотів перемогти власними засобами (кажучи інакше — у своєму дусі). Моральний бік його не цікавив.

Видно було, що кожен хоче продовжувати свою історію, яка більше не була їхньою спільною. Вони обидвоє задумалися: невже настав час ліпити кожному своє? Окремо?

Коли Альберт дійшов такого висновку, то вирішив: хай йому грець. Краще думати про малу служницю з дому Перікурів, яка не виходила йому з голови. Господи, який у неї гарненький писок... А можна й про його нові черевики (які він більше не наважиться взути).

Він, як завше, готував овочевий сік з м’ясним бульйоном для Едуарда. А той знову, як і кожного вечора, марудився над проектом — хлопець таки страшенно впертий. Але й Альберт не здавався. Адже моральний бік треба відстоювати. Він спробував закликати до розсудливості:

— Щоб розкрутити твій план, врахуй, що треба спочатку заснувати товариство, отримати на це документи — ти про це думав? Як тільки ми виставимо на люди твій каталог, нас швидко знайдуть. І арештують у змиг ока.

Але жоден аргумент на Едуарда не діяв.

— А ще треба приміщення, — наполягав Альберт, — чи офіс. А хто буде приймати клієнтів? Ти? В африканській масці?

Едуард лежав на своїй тахті і перебирав малюнки тих пам’ятників та скульптур.

Альберт іронічно поглядав. Управляння у стилі! Намалювати щось огидніше не кожному вдасться...

— А ще потрібен телефон! І персонал, який би відповідав, вів листування... І нарешті — банківський рахунок, якщо хочеш отримувати гроші...

Едуард ледве стримувався, щоб не розсміятися. Його друг говорив з таким жахом у голосі... Ніби вже йшлося про те, щоб розібрати Ейфелеву вежу і зібрати її десь оддалік. Страхопуд.

— Для тебе, ясна річ, — додав Альберт, — все просто. Авжеж, якщо не виходити з дому...

Він прикусив язика, але було вже запізно.

Це була жорстока правда, яка глибоко ранила. Пані Май­яр часто говорила: «Він загалом-то непоганий, мій Альберт, навіть буває дуже люб’язний. Але він зовсім не дипломат. Саме через те йому в житті нічого й не світить».

Єдине, що трохи пом’якшувало позицію Альберта, — це гроші. Але майбутній капітал, запланований Едуардом... Правда й те, що на пам’ятники витратять багато грошей. Бо нині вся країна охоплена шаленим прагненням віддати належну шану загиблим. І це прагнення було зворотно пропорційне до того, з якою зневагою держава ставилася до тих, хто вижив.

Фінансовий аргумент був важливим, адже саме Альберт займався бюджетом і знав, наскільки важко заробляти гроші, і як швидко вони тануть. Враховувати слід було все: і на сигарети, і на квитки в метро, і на їжу.