П’єр Леметр - До побачення там, нагорі

Справу було вирішено, Прадель повернувся в машину, ляснувши дверцятами. Він уже не нервував, як раніше. Від’­їжджав принаймні спокійно.

Вони з Дюпре ще довго мовчали, роздивляючись пейзаж, що мінявся за вікном.

І на цей раз їм вдалося вийти сухими з води. Але сумніви підкрадалися до кожного, такі досадні випадки траплялися все частіше.

«Треба піднатужитись, Дюпре! Я розраховую на вас, гаразд?»

Кивок його вказівного пальця був схожий на рух двірника на склі автомобіля, але ще швидший. Тверде й остаточне «ні». Едуард закрив очі. Відповідь Альберта була передбачувана. Він — дуже скромний, але надто боязливий. Навіть найменше рішення без жодного ризику визріває протягом кількох днів. Отож тільки уявити собі, скільки часу він прикидатиме: чи варто продати пам’ятники і втекти з касою?

Едуардові треба було лише знати: погодиться Альберт загалом, бо навіть найкращі ідеї — швидкопсувний продукт.

Газети, які він спрагло читав, тільки посилювали його відчуття: ринок от-от переповниться пропозиціями виготовлення монументів. А коли всі ливарні цехи кинуться виконувати замовлення, тоді вже буде пізно.

Або зараз, або нікóли.

Альберт вибрав «нікóли». Кивок вказівним пальцем — ні.

Проте Едуард уперто продовжував працювати.

Його каталог ескізів поповнювався. Він щойно закінчив «Вікторію», вона вийшла дуже вдалою (навіяна Нікою Само­фракійською, але в солдатській касці). За цю скульптуру ще будуть змагатися. Зазвичай він лишався сам до приходу Луїзи після обіду, час для роздумів у нього був. Спробувати відповісти на всі питання, які його цікавили, відшліфувати непростий, чесно кажучи, проект. Але хоч як він не намагався подумки вирішити проблеми одну за одною, на їхнє місце постійно приходили інші. Та він вірив у те, що все вийде. Адже такий шанс проґавити неприпустимо.

Дуже вагома зміна: працював він тепер із неочікуваним, пристрасним завзяттям.

Він з насолодою накинувся на цю перспективу — вона поселилася в ньому, а він їй розкрився. Тепер його існування повністю залежало від цього. Активізувавши свою натуру провокатора, він знову відчував смак до життя, знову ставав собою.

Альберт був зачудований. Такого Едуарда він ніколи не знав (бачив здалеку, в окопах). Але дивитись, як він зараз повертається до життя, було для нього справжньою віддякою. А щодо його задуму, Альберт вважав це таким нерозсудливим, що навіть цим не переймався. Це просто нездійсненно.

Між ними виникло протистояння: «хто стійкіший». Один напирав, а другий намагався вистояти.

Як це часто буває, перемога залежала не від сили, а від наполегливості. Альбертові треба було казати «ні» протягом тривалого часу, щоб вистояти. Проте найважчим для нього було не відбиватися від пропозиції божевільної затії, а розчарувати Едуарда. Це ж треба вбити у зародку віднайдену ним енергію і повернути його у порожнє, без майбутнього, існування.

Треба запропонувати щось інше... Але що?

Отак кожного вечора він чемно і люб’язно, але без особ­ливого захвату, вдивлявся в Едуардові ескізи нових стел та скульптур, які той йому показував.

«Зрозумій головну ідею, — писав Едуард у зошиті для спілкування. — Можна зробити якийсь монумент. Скажімо, солдата — маєш пам’ятник. Або замість солдата ставиш “Перемогу” і маєш інший. Винахідливим можна бути і без особливих зусиль. Це має усім подобатися».

Авжеж, думав Альберт, Едуардові можна закидати багато чого, але у винахідливості він неперевершений. І це все на фоні катастроф. Він пішов на заміну документів, при цьому — неможливість отримувати урядові виплати. Відмовився від комфортної домівки, від пересадки шкіри. Натомість підсів на морфін. А тепер ще оте шахрайство з пам’ятниками... Наслідки Едуардового підходу до життя можна черпати вигрібними лопатами...

— Ти хоч сам розумієш, що пропонуєш? — гарячкував Альберт.

Він збуджено став перед товаришем.

— Це... святотатство! Украсти гроші, які призначені для пам’ятників загиблим, — це ж як осквернити кладовище! Це — образа патріотизму! Бо хоча уряд і оплачує все, більшість цих грошей іде звідки? З кишень родичів померлих! З гаманців удів, батьків, сиріт, бойових товаришів! Поряд із цим дрібний злодій виглядає як святенник! За тобою ганятиметься вся країна — усі будуть проти тебе! А коли вони тебе зловлять, то процес буде чисто формальним, бо гільйотина вже чекатиме з першого дня. Я-то розумію, що твоя голова тебе нервує. А от моя мені поки що підходить.