П’єр Леметр - До побачення там, нагорі

— Так, пане! Ви маєте рацію — я знаю, що це, уявіть собі! Це — неповага до наших загиблих, ось що це! І тому я призупиню роботи!

Префект був задоволений собою (телеграмою він уже попередив міністра. Він під захистом).

Прадель трохи помовчав.

— Ну що ж... — кивнув він нарешті.

Мер полегшено зітхнув (він навіть не уявляв, що перемога буде такою швидкою).

— Я дам наказ відкрити всі домовини, — продовжив мер безапеляційним тоном. — Щоб перевірити.

— Гаразд, — сказав Прадель.

Префект подумав: нехай мер сам розбирається. Бо згідливість Праделя виглядала підозріло. Під час перших зустрічей він був різкий і зверхній, але зовсім не піддатливий, як оце зараз.

— Добре, — повторив Прадель, застібаючи пальто.

Було видно, що він погоджується проти волі.

— Домовилися, тоді накажіть відкривати домовини...

Він уже був готовий іти, але повернувся на хвильку, щоб уточнити одну деталь:

— Звичайно, ви попередите, коли можна буде продовжити роботи? А ви, Дюпре, відправляйте китайців у Шаз’єр-Малмон — ми там спізнюємося. Зрештою, тут і без нас упораються.

— Ей, зачекайте! — закричав мер. — Це ж ваш персонал має відкрити труни!

— Е, ні! — відповів Прадель. — Мої китайці закопують . Їм за це платять. Мені треба, щоб вони ексгумували, зауважте: я виставляю урядові рахунок за конкретну дію. Бо виходить, я маю платити тричі? Один раз — за поховання, другий — за викопування (бо вам хочеться переставляти певні труни у відповідні ями), а в третій раз вони знову закопуватимуть?

— Оце вже ні! — закричав префект.

Це ж йому треба буде тоді підписувати державні акти про витрати, які мають збігатися з бюджетом (і саме він у разі перевитрат отримає по шиї). Він вже й так був переведений сюди через «адміністративне порушення» (була історія з коханкою міністра, яка повелася з ним зверхньо, справу роздули). І як результат — його турнули в Дамп’єр тиждень тому, — отже, спасибі, не треба, у нього ані найменшого бажання скінчити кар’єру, опинившись в якійсь колонії, він — астматик...

— Але ж ми не можемо тричі виставляти рахунок — це неможливо!

— То вже ваш клопіт, — сплюнув під ноги Прадель. — Мені треба знати, що робити з китайцями. Або вони працюють, або забираються геть.

Мер зам’явся.

— Але ж... панове...

Він відчайдушно махнув рукою на велике кладовище, над яким уже починало світати. Похмурий простір без дерев, без меж, під сірим небом. І в цьому холоді, на землі, яку розмивають дощі, розкидані лопати і візки... Дуже гнітюче видовище.

Мер знову відкрив свій реєстр.

— Власне, панове... — зам’явся він. — Ми вже поховали п’ятнадцятеро солдатів...

Префект підвів голову, здивований почутим.

— При цьому всьому, ми не знаємо, хто є хто...

Префект уже було подумав, що мер зараз заридає, — тільки цього ще бракувало...

— Ці хлопці померли за Францію, — впалим голосом додав мер, — і ми повинні віддати їм належну шану...

— Ну, що ж, — сказав Прадель. — Ви маєте віддати їм шану?

— Безперечно, і...

— Тоді поясніть мені, чому вже майже два місяці ви дозволяєте неграмотним китайцям ховати їх абияк на цвинтарі вашого району?

— Але все ж таки не я їх закопую у такому безладі! Це... ваші кит..., ваші робітники!

— Таж у вас є представник від військового відомства, який займається цим реєстром, чи не так?

— Представник від мерії приходить двічі на тиждень! Він не може бути тут щодень!

Він кинув на префекта благальний погляд потопельника.

Тиша.

Усі були готові здати одне одного. І мер, і префект, і військові представники. А ще Пенсійний фонд, — скільки ж посередників у цій справі...

Було зрозуміло, що коли почнуть шукати винних, перепаде кожному (тільки не китайцям. Бо вони не вміють читати).

— Послухайте, панове, — втрутився Прадель, — ясно, що відтепер треба бути пильнішим. Чуєте, Дюпре?

Дюпре нахилив голову. Мер почувався спустошеним. Треба на це закрити очі, свідомо підписуючи на могилах імена, які не відповідають похованим солдатам. І зберігати таємницю. Господи, кладовище стане його кошмаром!

Прадель вичікувально дивився то на мера, то на префекта.

— Я пропоную... — сказав він змовницьки, — нікого не втаємничувати в ці маленькі інциденти...

Префект ковтнув слину. Господи, його телеграма, мабуть, уже прийшла до міністерства (тепер вона буде виглядати, як прохання перевести його в колонію!).

Прадель поляскав мера по плечу.

— Власне, родичам важливо що? Мати місце, куди прийти, так? Принаймні, їхній син похований тут, хіба ні? Це найважливіше.