П’єр Леметр - До побачення там, нагорі

В Едуарда змокріли очі. Але над Альбертом не треба було плакати — його особиста ситуація також викликала сльози... Едуард це чудово розумів і лише поклав руку на плече другові. Йому було дуже жаль.

Незабаром їм треба буде шукати житло на двох, один з яких — параноїк, а другий — інвалід. А бюджет у Альберта був мізерним. Газети у кожному випуску обіцяли, що Німеччина повністю відшкодує все, що знищила (а це майже половина країни). А поки що вартість життя безнастанно росла, пенсії ще не виплачувалися, винагороди не призначалися, транспорт ходив нерегулярно, постачання було непевним. Отож чорний ринок процвітав. Люди викручувались, обмінюючись зв’язками, кожен знав когось, хто знав ще когось, люди потай ділилися адресами. Саме так Альберт і при­йшов до 9-го будинку в тупиковій вулиці Перс, де вже жило троє винаймачів. А у дворі було невеличке приміщення, яке колись використовували під комору, а тепер як склад непотребу. Верхній поверх будинку був вільним. Квартира — не надто затишна, зате простора, хоч із невисокою стелею, але зі справною грубкою для вугілля. Вода була прямо внизу, два великі вікна із розірваною посередині і грубо зшитою завісою з пастухами, вівцями та рогозою.

Альберт із Едуардом переїжджали і навантажили тачку вручну — машина коштувала дуже дорого. Це було на початку вересня.

Господинею була така собі пані Бельмон. Вона втратила чоловіка у 1916 році, а брата на рік пізніше. Вона ще була нестара, можливо, колись гарна, але така виснажена, що важко було визначити її вік. Вона жила з донькою Луїзою. Пані Бельмон сказала, що з переїздом двох молодих хлопців вона буде почуватися впевненіше в цьому величезному будинку, в глухому закутку. На тих пожильців вона розраховувати не могла ніяк, бо всі троє вже літні люди. Вона жила скромно з орендної платні, наводячи лад то тут, то там. А решту часу нерухомо стояла біля вікна, дивлячись на гору іржавого непотребу, зібрану колись її чоловіком. Підходячи до свого вікна, Альберт відразу її помічав.

Її донька Луїза була дуже непосидючою. Дівчинці було лише одинадцять. Перше, що впадало в око, — хитрі котячі очі на її обличчі і щедре ластовиння. Вона була дивна. То — жвава, як джерельна вода, а вже через мить — завмирала, як на гравюрі. Вона мало говорила (Альберт лише кілька разів чув її голос) і ніколи не посміхалася. Незважаючи на це, вона була дуже гарненька, і якщо так і далі піде, то за нею будуть впадати хлопці. Альберт так і не зрозумів, як їй вдалося підкорити Едуарда. Зазвичай, він нікого не хотів бачити, але з цією малою — її ж нічого не зупинить! Вже з перших днів вона чатувала перед сходами. Діти цікаві, особливо дівчатка — це всі знають. Мати, напевне, їй розказала про нового мешканця.

— На нього трохи моторошно дивитися. Його товариш сказав, що той майже ніколи не виходить, і що він за ним доглядає.

Отож, певна річ, такі слова лише збудили цікавість одинадцятирічної дівчинки. «Їй набридне», — думав Альберт. Але нічого подібного. Вона і далі сиділа на верхній сходинці біля дверей, чекала і при першій можливості намагалася зазирнути всередину. От він і вирішив відкрити їй двері навстіж. Дівча сиділо на порозі, від побаченого в неї ротик округлився у літеру «О», очі витріщились, але жодного слова подиву не почулося. Слід сказати, що фізіономія Едуарда з тією дірою та верхніми зубами, що здавалися вдвічі більшими, ніж насправді, — то було ще те видовисько... Альберт йому так і казав щиро: «Старий, вибач, але тобою і справді можна людей лякати. Ніхто ніколи такої голови не бачив, ти принаймні увагу притягуєш». Він це говорив тоді, коли марно намагався схилити його до пересадки шкіри. Як підтвердження, Альберт показав на двері, через які прожогом вискочила мала, як тільки його побачила. Едуард зовсім не знітився, а просто вдихнув чергову порцію сигаретного диму через ніздрю, затикаючи другу, щоб видихати його тим самим способом, бо видихаючи через горло (Альберт благав його цього не робити), він був схожий на кратер вулкана перед виверженням. (Не віриш — сам подивись у дзеркало!)

Альберт забрав товариша в середині червня, а вони вже поводилися, як давня подружня пара. Повсякдення було дуже важким, постійно бракувало грошей, але, як це часто буває, труднощі ще більше їх зблизили, майже спаяли. Альберт дуже співчував лихові друга, і його не полишала думка про те, що якби він не прийшов йому на порятунок... та ще всього за кілька днів до кінця війни! Едуард відчував, як важко Альберту самому нести важку ношу їхнього життя, він намагався її полегшити і взявся за господарство (вони були, як справжня сімейна пара).