П’єр Леметр - До побачення там, нагорі

Альберт говорив з ним постійно, тобто говорив сам, як старий у своїй хижі.

— Ти помітив — я таки везунчик, — казав він якось Едуардові, готуючи йому звичну суміш з яйця та м’ясного бульйону. — Я маю на увазі спілкування: мені міг би ді­статися якийсь нудний співрозмовник, який би ще до того й постійно перечив...

Він пробував різні способи, щоб розсмішити свого товариша, бо сподівався покращити його стан. А ще йому було цікаво те, що з першого дня залишалося для нього загадкою: що робитиме Едуард тоді, коли йому раптом захочеться зареготати? У кращому разі, його горло, мабуть, видасть якийсь гострий хрип, щось на зразок буркотіння, від якого вам стане незатишно і захочеться допомогти, як ото допомагають, підказуючи слово заїці. Це досить нервує. На щастя, Едуард видавав мало звуків, здавалося, що саме це втомлює його найбільше. Але Альберт не міг не думати про той сміх. Зрештою, це не було єдине, що турбувало його після того земляного завалу. Крім напруги, постійної стурбованості і страху всього неочікуваного, він мав ще й інші поривання, які його безперервно турбували (аж до фізичного виснаження), як-от нав’язлива ідея відтворити ту голову дохлого коня. Він уклав малюнок Едуарда в рамку, хоч це і коштувало грошей. Це було єдиною окрасою кімнати. Щоб налаштувати товариша на якесь заняття або при­наймні чимось заповнити його дні, він інколи сідав навпроти, не виймаючи рук із кишень, і довго розглядав малюнок із захопленням, додаючи, що направду Едуард дуже талановитий, і якби він захотів... Це ні на що не впливало, Едуард запалював одну та другу цигарку, дихаючи правою чи лівою ніздрею, і пірнав у розглядання цинкових дахів та димарів, які становили єдину окрасу пейзажу. Він не відчував смаку ні до чого. Не зробив жодного проекту за всі місяці перебування в шпиталі, де майже всю свою енергію витрачав на суперечки з лікарями, хірургами. Не лише тому, що не був спроможним прийняти свій стан, — він не міг уявити свій наступний день, своє майбутнє. Час раптово зупинився для нього разом із вибухом снаряда. Едуард був у гіршому стані, ніж поламаний настінний годинник, який принаймні двічі на добу показує правильну годину. Йому — двадцять чотири роки, і через рік після поранення він усе ще не міг стати чимось, щоб хоча б якось жити далі.

Він довго був нерухомим заручником своєї ж сліпої непокори. Як і інші солдати, які так і залишалися надовго в позі, в якій їх і було знайдено: зігнуті, скручені, скоцюрблені чи витягнуті (аж дивно, чого тільки не понавидумувала та війна). Його відраза уособлювалася професором Модре — цинічним кар’єристом, який цікавився медициною та прогресом хірургії більше, ніж своїми пацієнтами (це було водночас і так, і ні). Але Едуарда це не дуже цікавило, в нього було точно посередині розполовинене обличчя, і жодного бажання зважувати «за і проти». Він наліг на морфін і всю свою енергію спрямовував на те, щоб його йому призначали (опускаючись до спекуляцій, просьб, обманів, вимог, симулювання, крадіжок і т. п.). Можливо, він сподівався, що морфін його вб’є, але де там! Його треба було все більше і більше, аж поки професору Модре не набридло вислуховувати відмови пацієнта від усього — від пересадок, протезів, апаратів. Тоді він і виставив його на вулицю; ти тут зі шкіри пнешся заради них, пропонуєш їм останні новинки у сфері хірургії, а вони хочуть лишатися такими, як є. Вони дивляться на нас так, ніби то ми їх снарядом пошматували! А колеги-психіатри (Ежена оглядало багато спеціалістів, але він був закритий у собі і страшенно впертий, не хотів з ними спілкуватися). Так от, психіатри висували свої теорії щодо впертої відмови таких поранених. Але професора Модре не цікавили пояснення, він знизував плечима, йому хотілося присвятити свій час і свої знання людям, які варті його самовідданої праці. Модре підписав направлення на виписку, навіть не кинувши на нього оком.

Едуарда виписали з шпиталю з рекомендаціями малесенької дози морфіну та стосом документів, виписаних на ім’я Ежена Лярів’єра. Кілька годин по тому він уже сидів у кріслі перед вікном у мініатюрній квартирці свого товариша, і на його плечі впала вся тяжкість світу (так ніби він увійшов у камеру після проголошення вироку про довічне ув’язнення).

Можливо, зібратися з думками йому було направду важко, але він чув розмову Альберта про повсякденне життя, намагаючись сконцентруватися. Так, звичайно, слід було б думати про гроші, це правда. Та й що з ним тепер буде, що робити з його високим зростом? Цей начебто незначний факт неможливо ігнорувати. Його свідомість проходила, ніби через дірки друшляка. А коли він отямлювався, вже був вечір, і з роботи повертався Альберт (або це був обід, і тіло вимагало уколу). Він усе ж таки робив спроби, справді намагався уявити, що має статися, стискав кулаки, але це не допомагало. Думки, як рідина, просочувалися крізь найменші шпаринки, а на їх місце приходила вічна туга. Перед очима рікою протікало минуле, воно виникало без якогось порядку чи пріоритету — окремими подіями. Часто згадувалася мама. Від неї залишилося небагато, і ті крихти, що виринали, були йому дуже дорогими (туманні проблиски, сконцентровані на гостріших відчуттях). Йому здавалося, що він пам’ятає її мускатні парфуми, її рожевий косметичний столик з кремами та щітками, пуф з китицями, м’якість оксамиту, який він відчув, коли вона одного вечора схилилася над ним, показуючи золоту підвіску з секретом і присідаючи поряд. Але він не міг пригадати ні її голосу, ні її слів, ні погляду. Образ матері розтопився у спогадах, так само, як і інші живі істоти, яких він колись знав. Цей висновок налякав його. З того часу, як він втратив обличчя, всі інші також стерлися: мамине, батькове, приятелів, найближчих друзів, викладачів, навіть лице Мадлен... Вона також часто згадувалася. Безлика, але зі своїм сміхом. Іншого такого живого сміху він ні в кого не чув. Щоб знову його почути, Едуард робив зухвалі речі — та це було й неважко. Якийсь малюнок, кілька гримас, якась карикатура служки — і от вони вже обоє регочуть (бо Едуард не був злим, це було видно). Але особливо її смішили перевдягання, до яких він мав безмежний потяг і неперевершений талант (згодом це перейшло в трансвестизм). Правда, коли вона бачила його макіяж, її сміх тоді ставав натягнутим (не через неї саму, казала вона, а «через батька, якщо він раптом це побачить»). Вона намагалася за всім наглядати, за найменшою деталлю. Але інколи і їй це не вдавалося (як-от, наприклад, під час поважних прийомів увечері, коли Едуард прийшов, зробивши вигляд, що забув змити туш із вій). Як тільки пан Перікур це помітив, то підвівся, відклав серветку і наказав синові вийти з-за столу. «Ей, за що? — скрикнув Едуард з напускною образою. — Що я такого знову зробив?» (Але тоді ніхто чомусь не сміявся.)