П’єр Леметр - До побачення там, нагорі

Занурений у думки, пан Перікур став перед вікном і дивився на вулицю відсутнім поглядом. Ну що ж — хоча імені Едуарда нема на родинному склепі — нехай.

Значить, ми збудуємо йому цілий меморіал. Гідний шаноби.

Отам уже буде його ім’я, а також імена його товаришів поряд.

Він уже бачив пам’ятник посеред красивого скверу.

У серці району, де син колись народився.

Під рясним дощем, з коробкою під пахвою та перебинтованою рукою, Альберт штовхнув хвіртку, що вела на маленьке подвір’я, на якому були складені дерев’яні обаполи, шини, капоти розбитих машин, поламані крісла, усілякий непотріб, який невідомо як сюди потрапив, і навіщо усе те комусь знадобилося. Все подвір’я тонуло в грязюці, і Альберт навіть не пробував переступати по камінцях, розкладених у шаховому порядку, бо потоками води їх позмивало далеко один від одного, і щоб не забруднити взуття, треба було перескакуючи виконувати циркові трюки. Останні калоші розпалися від старості, та й з картон­ною коробкою, наповненою скляними ампулами, не дуже-то пострибаєш... Він проник через подвір’я навшпиньках і підійшов до невеличкого будиночка, другий поверх якого здавався в оренду, помешкання — за двісті франків (дрібниця порівняно із звичайною рентою в Парижі).

Вони поселилися тут незадовго після повернення Едуарда до цивільного життя в червні місяці.

У цей день Альберт поїхав за ним до шпиталю. Незважаючи на свої скромні заробітки, він узяв таксі. Після війни на вулицях можна було часто зустріти різних калік (тут війна показала свою неабияку вигадливість, але при появі такого Голема з дірою посеред обличчя, що шкутильгав на одну ногу, перелякався навіть водій-росіянин). Сам Альберт, який щотижня бачив Едуарда в лікарні, був вражений. На вулиці він справляв зовсім інше враження, ніж у приміщенні. Це було так, ніби хтось вигулює по вулицях тварину із зоопарку. Всю дорогу вони їхали мовчки.

Едуардові нікуди було йти. Альберт жив у невеличкій кімнатці на горішньому поверсі під дахом, де гуляли протяги (а туалет та кран з холодною водою знаходилися в коридорі). Мився він у тазику, а при першій можливості відвідував міську лазню. Едуард зайшов у кімнату, навіть не глянувши довкола, сів у крісло біля вікна і задивився на вулицю, на небо. Тоді закурив сигарету, вдихаючи через одну ніздрю. Альберт зрозумів, що товариш нікуди звідси не піде, і що ця ноша стане відтепер для нього основним атрибутом повсякденного життя.

Їхнє співіснування відразу стало складним. Здоровезне і худюще тіло Едуарда (худішим від нього був хіба що сірий кіт, що гуляв по даху навпроти) займало майже весь життєвий простір. Кімната навіть для одного була замалою, а обоє вони почувалися в ній майже як у траншеї. Та й психологічно було дуже важко. Едуард спав на підлозі, на ковдрі, палив увесь день, витягнувши наперед пошкоджену ногу і спрямувавши погляд у вікно. Перед тим як піти, Альберт залишав йому попоїсти, тобто все необхідне: піпетку, трубку, лійку. Інколи Едуард торкався всього цього, інколи — ні. Увесь день він стирчав на одному місці, як соляний стовп. Хто б це побачив, то сказав би, що його існування витікає, як кров із рани. Сусідство з нещастям відчувалося так сильно, що Альберт часто вигадував причини, щоб не залишатись удома. Насправді, він просто ходив обідати в їдальню Дюваля, а вести розмову з самим собою чи з такою от понурою постаттю дуже морально вимотувало.

Йому ставало страшно.

Він питав Едуарда про плани на майбутнє, про те, де він буде жити. Але стільки разів розпочата розмова припинялася тут же, коли Альберт бачив його понурий стан, його змокрілі очі (єдине, що залишалося ще живим у цій безнадійній постаті, був блукаючий погляд, в якому читалася абсолютна безпорадність).

Альберт вирішив: він узяв таку ношу постійної опіки над Едуардом (що займало майже увесь його час) доти, поки хлопцеві не стане краще, і він знову відчує смак до життя, візьметься за свої проекти. Альберт допускав, що це може тривати якийсь місяць (не уявляючи, що місяць — це абсурдний термін у цій ситуації).

Він купив папір та фарби. Едуард зробив вдячний жест, але так і не відкрив пакет. Він не був дармоїдом чи корисливим — він просто був порожньою обгорткою без бажань, без мрій, можна навіть сказати — бездумним. Якби Альберт прив’язав його під мостом, як нікому не потрібну домашню тварину, а сам би втік — Едуард би навіть не образився.

Альбертові було знайоме слово «неврастенія», він дізнавався, всюди розпитував ще про «меланхолію», «депресію», «ліпоманію». Йому це не дуже допомогло, основне було перед очима: Едуард чекав на смерть, коли б вона не прийшла. Це був єдиний можливий вихід. Це не була якась зміна, просто перехід з одного стану в інший. То був факт, прийнятий і очікуваний з дивовижною терплячістю, яка спостерігається у тихих та безпорадних стариганів, яких проминаєш мимохідь і згадуєш про них лише у день їхньої смерті.