П’єр Леметр - До побачення там, нагорі

Коли сім’ю Перікурів повідомили про смерть Едуарда, вона зрозуміла мовчазне полегшення батька. По-перше, тому, що він тепер залишався єдиною близькою для неї людиною (вона все ж таки почувалася трошки княжною Марі). А по-друге, закінчилася війна: нехай погано, але принаймні закінчилась. Вона довго не наважувалася на перевезення Едуардового тіла. Мадлен дуже бракувало брата, і знати, що він похований десь далеко, ніби в далекому краю, було дуже тяжко. Але це було неможливо (на це була заборона уряду). Ідея визрівала, а коли вона остаточно вирішила — нічого не могло її зупинити (цим вона була дуже схожа на свого батька). Дізнавшись спочатку, що треба зробити, та почавши потихеньку готуватися, вона знайшла потрібних людей, організувала поїздку і поїхала спершу проти волі, а потім і без дозволу свого батька. Вона поїхала по тіло свого брата туди, де він помер, щоб поховати його там, де одного дня і її поховають.

А потім вона одружилася з красунчиком — капітаном д’Олней-Праделем, з яким познайомилась за цих обставин. Кожен кує свою долю, як може...

Але коли вона пов’язала слабкість свого батька в жокей-клубі з геть не схожою на його звички прострацією, з цим раптовим і дивним рішенням поїхати на кладовище (куди він ніколи не їздив), і нарешті з його сльозами, їй стало його неймовірно жаль. Вона страждала. Коли ця війна нарешті закінчилася, «вороги» могли би вже і помиритися, але один з них загинув. Навіть мир не радував. Цього листопада 1919 року в їхньому домі було тяжко й сумно.

Ближче до обіду Мадлен піднялася на четвертий поверх і постукала в двері кабінету свого батька в той момент, коли він у задумі дивився крізь вікно. В цей день сіре небо здавалося низьким, перехожі тримали в руках хризантеми, звідкись долинала військова музика. Щоб якось відволікти поглинутого в думки батька, Мадлен запропонувала йому разом поснідати. Він погодився, хоча, схоже, зовсім не хотів їсти. Нічого так і не торкнувшись, він попросив забрати страви, замислений, він лише випив півсклянки води.

— Скажи...

Мадлен витерла серветкою рота і запитливо подивилась на нього.

— Той товариш твого брата...

— Альберт Майяр.

— Так, можливо... — неуважливо відмахнувся Перікур. — Ти йому...

Мадлен нахилила голову, ніби підбадьорюючи його, і усміхнулась.

— Подякувала? Так, звичайно.

Пан Перікур замовк. Його завжди вражало, як вона розуміла все ще до того, як він скаже, що він відчував. (Вона — княжна» Марі а йому самому хотілося почуватись князем Болконським.)

— Ні, я хотів спитати, може, ми б...

— Запросили його до нас? — сказала Мадлен. — Так, звичайно, чудова ідея.

Деякий час вони мовчали.

— Зрозуміло, що це не обов’язково...

Мадлен здивовано підняла брову, чекаючи закінчення фрази. Когось з адміністративної ради Перікур міг миттєво перебити. А от перед донькою йому навіть не вдавалося договорити фразу до кінця.

— Авжеж, тату, — посміхаючись продовжила вона, — і не обов’язково про це всім знати.

— Так, це нікого не стосується.

Коли мова йшла про «нікого», він мав на увазі «її чоловіка». Мадлен розуміла, і її це не пригнічувало.

Він підвівся, відклав серветку, ледь посміхнувся дочці і вже зібрався було виходити з кімнати.

— Ага, ще дещо... — додав він, зупинившись на хвильку. — Поклич, будь ласка, Лябурдена! Хай прийде до мене.

Коли він так говорив, це означало — терміново.

Через дві години пан Перікур з нищівно-зверхнім виглядом прийняв Лябурдена. Він не пішов зустрічати його, голову адміністрації, не подав йому руки. Вони розмовляли стоячи. Лябурден розсипався у поштивості. Він, як завжди, поспішав прислужитися, бути потрібним, корисним, запобігливим, неначе «дівчина для любощів».

— Любий друже...

Він так завжди починав. Лябурден аж сяяв. Він — потрібен, він буде допомагати! Пан Перікур знав, що зять використовує деякі його зв’язки і що Лябурдена пропхали в комісію з держзакупівель, яка займається справою військових кладовищ. Він не дуже цим цікавився, він тільки отримав інформацію, але все основне йому вже було відомо. У всякому разі, коли настане день, і йому буде потрібно, Лябурден і так усе розкаже. Зрештою, чиновник і зараз був готовий говорити на цю тему, переконаний, що саме для цього його і запросили.

— Як справи з меморіалом? — спитав Перікур. — На якому ви етапі?

Лябурден плямкнув губами з виглядом заскоченого на гарячому.

— Любий пане президенте...

Він усіх називав «президентами», бо всі чимось керували (це як слово «доктор» в Італії), а Лябурден полюбляв прості і поштиві звертання.