П’єр Леметр - До побачення там, нагорі

Мадлен спробувала пояснити батькові, як саме відбулося їх знайомство з капітаном д’Олней-Праделем та яким він виявився передбачливим, співчутливим. Але пан Перікур нічого не слухав, він був глухий і сліпий до всього. Чому його донька одружилася саме з цим чоловіком , а не з кимось іншим? Для нього це залишилось таємницею. Він нічого не розумів з життя свого сина, нічого не зрозумів з його смерті (і, чесно кажучи, нічого не розумів ні з життя своєї доньки, ні з її весілля). З людської точки зору він нічого не розумів.

Ось вахтер однорукий з кладовища. Пан Перікур, проходячи повз нього, подумав, що він сам, мабуть, інвалід по серцю .

На цвинтарі вже було багато людей. «Продавці розкошують на свіжому повітрі», — констатував мимохідь успішний бізнесмен Перікур. Хризантеми, вінки і букети продавалися сотнями — чудова сезонна торгівля. А крім того, уряд цього року розпорядився, щоб усі церемонії відбувалися у День всіх святих, тобто 2 листопада. В одну і ту саму годину по всій Франції країна віддаватиме шану загиблим. З лімузина Перікура було видно, як натягували стрічки, встановлювали загорожі, тихенько проводили останню репетицію музиканти, одягнуті в цивільне. Скрізь мили тротуари, від фіакрів та автомобілів звільняли дороги. Пан Перікур дивився на все це без жодних емоцій — його біль був лише його особистим.

Залишивши машину біля входу, батько з донькою попід руку повільно крокували до родинного склепу. Була гарна погода, сонце вже не так гріло, але, жовте і яскраве, воно чудово додавало барв квітам, у яких потопали могили обабіч стежки. Лише пан Перікур із Мадлен прийшли з порожніми руками. Їм якось не подумалось про те, щоб купити квіти (хоч при вході вибору не бракувало).

Сімейний склеп був маленькою кам’яною спорудою з хрестом на фронтоні та залізними кованими дверима, над якими можна було прочитати «Родина Перікурів». Обабіч були вказані прізвища похованих. Все починалося з батьків пана Перікура (початок історії довжиною майже в сто­ліття).

Пан Перікур тримав руки в кишенях пальта, не знімаючи капелюха. Не думав про це. Всі думки були з його сином, крутилися лише довкола нього. Знову потекли сльози, він і не думав, що вони ще в нього залишилися. Образ маленького Едуарда, а потім юнака — все те, що він ненавидів, — тепер йому цього страшенно бракувало: його сміху, його витівок. Минулої ночі він згадав давно забуті сцени, речі, які відбувалися ще в Едуардовому дитинстві. Тоді він ще сумнівався щодо творчої натури свого сина, хоча міг іноді захоплюватися його малюнками (треба сказати, рідкісної викінченості). Деякі з них зараз згадувалися. Едуард був дитиною свого часу — його уява була наповнена екзотичними óбразами, локомотивами, аеропланами. Одного дня пан Перікур був вражений надзвичайно реалістичними ескізами автомобіля, що мчав на повній швидкості (сам він ніколи так автомобіль не уявляв). Щось у цьому застиглому малюнку змушувало подумати, що цей болід от-от полетить. Диво. Едуардові було тоді лише дев’ять. В його малюнках завжди було багато руху. Навіть коли він малював квіти, які колихав вітер. Він згадав також акварель з невідомими квітами. Єдине, що він міг сказати, це те, що в них були напрочуд ніжні пелюстки. А зображені вони були в незвичному ракурсі. Перікур нічого не петрав у цьому мистецтві, хоча розумів, що це якийсь оригінальний підхід. Де зараз усі ці малюнки? — питав він у себе. Чи Мадлен хоч щось з того зберегла? Але йому не хотілося все те передивлятися — він хотів би зберегти їх у собі , він більше не хотів губити спогади. З того, що він згадав, були також різні обличчя. Едуард малював якесь одне безліч разів, з повторенням деяких особливих рис. Перікур запитував себе: може, це називають «мати свій власний стиль»? Це був дуже чистий абрис юнака з пухкими вустами, з прямим і трохи довгим носом, з ямочкою на підборідді. Але особливо дивував скісний погляд, який не посміхався. Все, що він міг би сказати зараз, — він нарешті знайшов потрібні слова . Але кому їх тепер говорити?

Мадлен зробила вигляд, що її зацікавила якась віддалена могила. Вона відійшла на кілька кроків і залишила його самого. Він вийняв носовичок і витер очі. Він прочитав ім’я дружини — Леопольдін Перікур, народжена в Маргі.

Жодної згадки про Едуарда.

Це шокувало його.

Звичайно, причиною було те, що його син не мав би бути тут (тому його ім’я і не вказано — все ніби правильно). Але для пана Перікура це виглядало так, ніби доля відмовлялася визнати його офіційну смерть. Власне, документ був — формальний папірець, де було сказано, що він загинув за Францію. Але що воно тоді за могила, де навіть не згадано його ім’я? Він знову і знову обдумував це, намагався переконати себе, що не це основне. Але те, що він відчував, було неможливо забути.