П’єр Леметр - До побачення там, нагорі

І знову потекли сльози.

«Я плачу... — сказав він собі. — Я, суха людина». Йому також хотілося зникнути. Це вперше в житті щось було важливіше за нього самого.

Наступного ранку він був геть виснажений від безсонної ночі. Обличчя видавало його страждання (хоча за ним раніше такого не помічалося), і Мадлен стало страшно. Вона нахилилася і поцілувала його в лоб. (Те, що він відчув, не можна описати словами...)

— Я хочу встати, — сказав він.

Мадлен вже приготувалася заперечити. Але вираз змарнілого обличчя був таким рішучим, що вона не насмілилася навіть рота відкрити.

Годину по тому пан Перікур вже виходив зі своїх апартаментів — поголений, одягнений. Він не проковтнув ні крихти. Мадлен помітила, що і ліків батько також не випив. Слабкий, з опущеними плечима та зблідлим обличчям, він уже був у пальті. На подив прислуги, він сів на стілець у холі (туди зазвичай клали одяг відвідувачів, коли ті заходили на хвилинку) і простяг руку до Мадлен.

— Виклич машину, ми їдемо...

Скільки гіркоти було в цих словах... Мадлен розпорядилася, побігла до себе, повернулася вже одягненою. Під сіру шубку вона одягнула чорну шовкову блузу зі складками довкола талії та чорну шапочку дзвоником.

Побачивши доньку, Перікур тепло подумав, що вона його таки любить, принаймні розуміє.

— Поїхали... — сказав він.

А підійшовши до машини, він сказав водієві, що поведе її сам. Він не часто сідав за кермо — не надто це любив, лише тоді, коли хотів побути на самоті.

На кладовищі він був лише раз. Коли померла дру­жина.

Навіть тоді, коли Мадлен поїхала по тіло брата, щоб перевезти його в родинний склеп, пан Перікур не поїхав. Бо це вона наполягла на тому, щоб «повернути» тіло брата. Йому це не було потрібно. Його син загинув за батьківщину, похований поруч з іншими патріотами, і це було нормально. Але Мадлен хотіла. Він зі всією твердістю пояснив, що з «його боку» дозволити доньці робити заборонені речі немислимо (а коли він вживав такі вирази, це не віщувало нічого доброго). Мадлен це не надто хвилювало, вона сказала, що нічого не поробиш, значить, вона займеться цим сама. А якщо щось станеться, то він зможе сказати, що не був у курсі (а вона це підтвердить, взявши всю провину на себе).

Але два дні по тому вона знайшла в конверті гроші на всілякі потреби і записку з секретним зверненням до генерала Морійо. Тої ночі вони щедро роздавали купюри усім — вахтерам, гробарю, водієві, робітнику, який відкривав сімейний склеп (тобто двом, бо це вони спустили домовину і закрили двері). Мадлен хвильку постояла, а потім хтось наполегливо стиснув її лікоть, бо ніч — не найкращий час для цього. Тепер її брат — тут, вона зможе приходити, коли захоче. Але поки що не слід привертати увагу.

Пан Перікур нічого про це не знав, він ніколи про це не питав. У машині, якою він зараз їхав на кладовище поруч зі своєю мовчазною донькою, він знову думав про все те, що не дало йому заснути минулої ночі. Тоді він не хотів нічого знати, сьогодні ж серце прагло цієї інформації — хотілось знати найменші деталі... Як тільки він згадував про свого сина, йому враз хотілося плакати. Але, на щастя, поважність швидко брала гору.

Це ж щоб поховати Едуарда в родинному склепі, треба було його спочатку викопати... Від цієї думки йому забракло повітря. Він спробував уявити загиблого Едуарда, як завжди уявляють собі цивільні померлого — у костюмі, з краваткою, в начищеному взутті та зі свічками довкола.

Це було абсурдно. Він похитав головою, невдоволений собою. Тепер він повернувся до реальності. На що може бути схоже тіло після стількох місяців після смерті? Як вони це зробили? Уява малювала різні óбрази, людні місця. А також постало питання, яке він сам собі чомусь раніше не ставив: чому його не здивувало те, що його син помер до нього ? Це неправильний порядок речей. Панові Перікуру було п’ятдесят сім років. Він був багатим, його поважали. Він не воював на жодній війні. В нього все в житті вдалося, навіть одруження. І він був живий. Йому було прикро.

Прикметно, що Мадлен вибрала саме цей час для поїздки в машині. Вона дивилася, як за вікном пробігають вулиці, і просто поклала свою руку на його долоню. «Вона мене розуміє», — подумав пан Перікур. Від цього йому стало легше.

Але був ще отой зять. Мадлен поїхала за братом туди, де той загинув (як він насправді помер? він про це ж нічого не знав...), а звідти повернулася з отим Праделем і вже одружилася з ним наступного ж літа. Зараз Перікура це зовсім не дивувало, а тоді це здалося неначе чомусь взаємопов’язане. Нібито з втратою сина він мав змиритися з появою цього чоловіка, якого треба сприйняти як зятя. Це важко було пояснити — неначе він вважав зятя причетним до смерті свого сина (це було безглуздо, але він нічого не міг з собою вдіяти). Один з’явився, коли інший зник, — причинно-наслідковий ланцюжок виник автоматично, тобто для нього цілком очікувано.