П’єр Леметр - До побачення там, нагорі

Виходячи, Альберт невідь-чому згадав про Сесіль.

Він вирішив пройтися пішки. Йому був потрібен рух. Де вона, Сесіль, колишнє життя, колишні сподівання?.. Йому здавалося ідіотичним поринути отак у цю дурну ностальгію. Але, прогулюючись вулицями, з коробкою з-під взуття під пахвою та перебинтованою рукою, він перебирав всі ці картини, що так швидко стали спогадами, і йому здавалося, що він вигнанець (а відтепер ще й злочинець, а може, і вбивця). Він навіть не уявляв, як може ця вервечка обірватися. Хіба що чудом. От іще... Адже від його демобілізації вже два чи три дива, що сталися з ним, згодом обернулися на кошмар. Приміром, Сесіль (якщо вже згадалося...). Найскладніше було з нею, і це «чудо» прийшло до нього з подачі вітчима. Після відмови банку взяти його знову на роботу він перепробував усе можливе (навіть взяв участь в кампанії по дератизації). По двадцять п’ять сантимів за одного здохлого пацюка — як казала мама, на цьому заробити важко. Зрештою, єдине, чого він досяг, так це те, що його таки вкусили (хто б сумнівався, адже він завжди був неповороткий).

Цим пояснювався його геть зубожілий стан по трьох місяцях після повернення. Де вже там мріяти про якісь подарунки для Сесіль! (Як пані Майяр її розуміла...) Правдою було те, що з ним її майбутнє аж ніяк не було б райдужним, а вона ж така красива і делікатна (пані Майяр на її місці вчинила б так само). Так от, після трьох місяців убогих приробітків та поневірянь, очікування премії після демобілізації (про яку постійно всі говорили, але яку держава не мала звідки виплатити) сталося диво: вітчим знайшов йому роботу ліфтера у торговельному центрі «Самарітен».

Дирекція хотіла би взяти радше ветерана з купою медалей напоказ (враховуючи клієнтуру), але вже як є — взяли Альберта.

Він керував красивим ліфтом з прозорими стінками та оголошував зупинки на поверхах. Він нікому про це не розказував (лиш написав своєму товаришеві Едуарду), але ця робота йому не була до душі. Він навіть не міг сказати, чому. Але зрозумів це одного червневого дня, коли відкрив двері і побачив Сесіль у супроводі широкоплечого молодика. (Вони так і не зустрілися після того листа, який вона йому написала, і на який він їй просто відповів: «Гаразд».)

І вже в першу хвилину він зробив помилку, вдавши, що не впізнав її, і мовчки втупив погляд у пульт управління. Сесіль з молодиком піднімалися на самісінький верх. Це був безконечний підйом із зупинкою на кожному поверсі. Голос Альберта з кожним поверхом все більше хрипнув. Суцільна мука: він увесь спітнів, а у повітрі відчувався запах дорогих парфумів Сесіль — так пахне елегантністю та грошима. І молодик також пахнув грошима. Він був молодий — молодший за неї. Альберта це шокувало.

Принизливо було не те, що він її зустрів, а те, що він у цей момент був одягнутий в свою смішну уніформу. (Просто солдат з оперети — з помпонами на еполетах, — подумав він.)

Сесіль опустила очі. Було видно, що вона і справді відчувала сором, вона нервово потирала руки і дивилася униз. А широкоплечий молодик із цікавістю оглядав ліфт — це чудо сучасної техніки.

Ще ніколи хвилини не здавалися йому такими довгими (окрім тих, коли він був живцем похований в ямі від снаряда). І йому ці дві події виглядали якимись зближеними.

Вона вийшла на поверсі, де був відділ білизни. Вони навіть не обмінялися поглядами.

Альберт тут же покинув свій ліфт, здав уніформу і пішов, навіть не вимагаючи розрахунку. Отак — тиждень роботи — собаці під хвіст.

Побачивши його за роботою в обслузі, Сесіль була розчарована і кілька днів по тому повернула йому подарунок — обручку. Поштою. Йому хотілося відправити її назад, мовляв, кому потрібна ця милостиня (невже він направду так убого виглядав у своїй новенькій лакейській уніформі?).

Але часи були важкими, за пачку тютюну — франк і п’ятдесят сантимів. Треба було економити, вугілля досягло божевільної ціни. Він відніс обручку в ломбард. З часів перемир’я то вже називався «муніципальний кредит» (звучало дуже по-республіканськи).

Там у нього зібралось уже чимало власних застав, але він уже давно поставив на тому хрест.

Після цього епізоду Альберт не знайшов нічого кращого, ніж робота «людини-сендвіча» — він носив на собі дошки з рекламою, одна дошка попереду, друга — позаду. Це все важило, як здохлий осел. А на дошках вихваляли ціни в «Самарітен» чи велосипеди з Діон-Бутона. Тепер він постійно страхався десь перетнутися з Сесіль. У цирковій уніформі ходити, отже, соромно, а запхатися в рекламу трав «Кампарі» стерпно?