П’єр Леметр - До побачення там, нагорі

Але тут же схопився. Невже грек — мертвий?

Альберт нагнувся, прислухався. Пулос уривчасто дихав. Хтозна, чи він був важко поранений, але струмочок крові стікав по його черепу. Альберт впав у ступор, близький до втрати свідомості. Він стиснув кулаки, повторюючи про себе: «Давай, давай!» Схилившись, просунув руку в отвір і вийняв звідти коробку з-під взуття. То був справжній скарб — вона повністю була заповнена ампулами по 20 і 30 мл! Віднедавна Альберт навчився розрізняти їх на око.

Він закрив коробку, підвівся і раптом побачив руку Пулоса, яка хутко описала в повітрі дугу... Він таки підготувався до зустрічі — у нього був справжній розкладний ніж із добре загостреним лезом. Альбертові добре різонуло ліву руку (він одразу відчув гарячий струмінь). Він розвернувся і каблуком затопив грекові в потилицю. Голова відхилилась до стіни, знову почувся звук гонга. Не випускаючи з рук коробку, Альберт носаком кілька разів з розмаху садонув по руці, що все ще тримала ножа. Потім відклав коробку, ухопив дерев’яні дверцята і почав молотити грека по голові. Нарешті зупинився, втомлений від напружених зусиль та страху. Його рана була глибокою і сильно кровоточила, а куртка заплямована. Він завжди боявся крові. Аж тоді він відчув біль і згадав, що треба діяти швидко. Він понишпорив у підвалі, знайшов шмат брудної ганчірки, міцно обмотав її довкола лівої руки. З острахом, як підходять до зачаєного дикого звіра, він схилився над тілом грека. Було чутно, як той хоч важко, але дихає (слава Богу, черепок у нього міцний). Тремтячи від ляку, Альберт вискочив на вулицю з коробкою під пахвою.

З такою раною не можна було й потикатись в метро чи автобус. Йому вдалося сховати в рукав свою пов’язку, він так-сяк затер плями крові на одязі. Тоді зловив таксі на площі Бастилії.

Водій був майже такого ж віку, що й він сам. Він довго і підозріливо розглядав блідого, як сніг, клієнта, що зігнувся на краєчку сидіння, похитуючись та притискаючи до живота руку. Він ще більше занепокоївся, коли Альберт попрохав відкрити вікно, бо ледве витримував цей закритий простір, який ще більше посилював його тривогу. Таксисту навіть здалося, що той зараз виблює тут, прямо в машині.

— Ви часом не хворі?

— Ні-ні, — запевнив Альберт з останніх сил.

— Бо якщо ви хворі — я вас зараз же висаджу...

— Та ні! Ні! — запротестував Альберт. — Я просто дуже втомлений...

Але в голові водія майнув ще один сумнів.

— А ви маєте гроші?

Альберт вийняв з кишені банкноту в двадцять франків і показав йому. Водій заспокоївся, але лише на хвилину. Він був досвідченим, і це зрештою його таксі. Будучи підприємливої натури, звик догоджати клієнту.

— Ви мені вибачте, але я це кажу через те, що такі, як ви, часто...

— Які це — такі, як я? — сіпнувся схвильовано Альберт.

— Ну, знаєте... Такі от демобілізовані хлопці, як ви...

— А ви — не демобілізований?

— Та ні, війна застала мене тут, у мене астма, окрім того, одна нога коротша за другу...

Водія це, вочевидь, зачепило за живе. Отак завжди: оті демобілізовані постійно нагадували про війну або повчали. Ці герої вже починають набридати! Справжні герої загинули. Вони були таки справжніми героями! А ті, які патякають про пережите в окопах, швидше за все, брешуть, їм довіряти не можна, бо більшість із них перечекали ­війну в офісах...

— Але ж ми, можливо, теж виконували свій обов’язок? — все ще не міг заспокоїтись водій.

Та й що вони, власне, знають, ті демобілізовані, як ми жили тут, не маючи навіть найнеобхіднішого? Альберт часто чув такі закиди, він знав їх напам’ять: про ціни на вугілля та хліб (ці нарікання звучали найчастіше). Він зрозумів після демобілізації: щоб спокійно жити, треба сховати подалі в шухляду свої «ордени переможців».

Нарешті таксі доставило його на ріг вулиці Сімарта. Водій попросив за це дванадцять франків, окрім того, почекав ще й чайових.

У цьому кварталі жили переважно росіяни, але лікар був французом — доктор Мартіно.

Альберт познайомився з ним у червні, під час перших Едуардових кризових нападів. Ніхто не знав, як Едуардові вдавалося роздобувати морфін під час перебування в лікарнях, але в нього вже була страшна залежність. Альберт намагався його врозумити: «Ти ступив на слизьку доріжку, брате, так не може продовжуватися, треба лікуватися». Едуард нічого не хотів слухати — він був таким же впертюхом, як тоді, коли відмовився від протезів. Альберт не розумів. «Я знаю безногого інваліда, — казав він, — той продає лотерейні квитки на вулиці Фобур-Сен-Мартен. Він лежав у госпіталі Февріє в Шалоні і розказував мені про пересадку шкіри, яку зараз роблять. Якщо хлопці і не стають красенями, то принаймні мають стерпну людську подобу». Але Едуард не хотів навіть слухати, щораз одне: ні, ні і ні! Він продовжував розкладати пасьянс на кухонному столі і вдихати дим сигарет через ніздрю. Від нього і далі йшов жахливий запах (та це й зрозуміло, з тією розчахнутою горлянкою...). Пив він через зонд. Альберт дістав йому чийсь жувальний апарат (той тип, який ним користувався, помер, не витримавши пересадки, — дуже необхідна річ). Це трохи спрощувало життя, але, окрім цього, решта все було складно.