П’єр Леметр - До побачення там, нагорі

Едуарда виписали із шпиталю Рулен на початку червня. А вже кілька днів по тому у нього з’явилися тривожні ознаки: тремтіння, постійна пітливість, нудота (він вибльовував навіть ту незначну кількість їжі, яку споживав...). Альберт відчував себе безсилим. Перші напади, спричинені браком морфіну, були такими сильними, що його знову треба було прив’язувати до ліжка, як минулого листопада, коли війна щойно закінчилася. А ще треба було якнайщільніше закривати двері (щоб хазяї житла не прийшли його прикінчити і позбавити таким чином себе тих мук).

На Едуарда було нестерпно дивитися: скелет, у якого вселився демон.

Доктор Мартіно — неприязний і холодний у спілкуванні чоловік, який жив неподалік, погодився зробити йому укол. Сам він згадував, що у траншеях за 1916 рік зробив сто тринадцять ампутацій. Едуард трохи заспокоївся. Це через лікаря Альберт вийшов на такого собі Базіля, який став його постачальником (він обкрадав аптеки, лікарні, спеціалізувався на медикаментах і міг би знайти все, що потрібно). Якийсь час Альберту щастило: Базіль запропонував йому партію ампул, яких треба було позбутися (щось на зразок акції розпродажу).

Альберт ретельно записував на аркуші кількість ін’єкцій та доз по днях, годинах, щоб допомогти Едуарду звикнути до графіку. А ще при нагоді займався моралізаторством, (правда, це не давало ніякого бажаного ефекту). Слава Богу, зараз Едуардові було трохи легше. Він менше плакав, але і не малював, хоч Альберт і тицяв йому зошити та олівці. Зазвичай він марнував час, лежачи на тахті та вивчаючи закутки. А потім у кінці вересня запас вичерпався, а залежність від наркотиків залишилась. У червні йому треба було 60 мг, а вже через три місяці — 90 мг. І Альберт не бачив цьому кінця-краю. Едуард жив відлюдником, ні з ким не спілкувався. Тоді як Альберт продовжував свої пошуки грошей на морфін, на оренду житла, їжу, вугілля (про одяг навіть і не йшлося — це вже було надто дорого). Гроші танули із страшенною швидкістю. Альберт заставив у ломбарді все, що мав. Він навіть наважився переспати з мадам Монестьє, господинею годинникового магазину, якій клеїв конверти, а за це вона збільшила йому зарплатню (Альберт казав, що заради друга він добровільно пішов на жертву. Але насправді не таким уже він був і нещасним, бо така досить вдала випала можливість — по шести місяцях існування без жінки...). У мадам Монестьє були величезні груди, він не уявляв, що з ними робити. Але вона була люб’язною і не проминала нагоди наставити роги своєму чоловікові — брудному покидьку, який казав, що той, у кого нема нагороди — воєнного хреста, — той війни і не нюхав.

Майже всі гроші з бюджету йшли на морфін. Курс був нестабільний, бо все було нестабільне. Ціни на наркотики також — вони росли разом з вартістю життя. Альберт нарікав, що уряд, аби сповільнити інфляцію, встановив ціну на «соціальний костюм»: сто десять франків. Але «забув» обмежити ціну за «соціальну ампулу» — п’ять франків. А ще треба було закріпити ціни на «соціальний хліб», «соціальне вугілля», «соціальне взуття», «соціальну оренду» або навіть на «соціальну роботу» (Альберт подумав, що з такими ідеями і стають комуністами).

Банк не взяв його на роботу. Минув той час, коли депутати, тримаючи руку на серці, запевняли, що вдячна країна має «почесне зобов’язання перед своїми героями — ветеранами». Натомість Альберт отримав листа — роз’яснення, що банк не може повернути його на попереднє місце, бо для цього потрібно було би звільнити людей, які протягом «п’ятдесяти двох місяців цієї виснажливої війни працювали на благо нашої вітчизни...», і т. п.

Отож Альберт увесь свій час витрачав на пошуки заробітку.

Ситуація стала винятково складною, бо Базіля зловили на гарячому: з повними кишенями наркотиків та по самі лікті в крові фармацевта.

Втративши постачальника, Альберт тинявся по підо­зрілих забігайлівках, випитуючи то тут, то там потрібні адреси. Виявилося, що дістати морфін не так уже й важко. Оскільки потреби життя постійно росли, Париж став ринком усіляких трафіків, знайти можна було все (Альберт згадав про грека).

Доктор Мартіно продезінфікував рану, зашив її. Альберт зціпив зуби від собачого болю.

«Гарний був ніж», — коротко констатував лікар.

Без зайвих розпитувань він відкрив двері. На четвертому поверсі він займав майже порожню квартиру із завжди закритими шторами. Всюди були скрині з книгами, довкола висіли повернуті до стін картини, в кутку стояло лише одне крісло. Коридор тут слугував кімнатою для очікування, де стояли лише два поламані стільці. Цей медик міг би виявитись і нотаріусом, якби не ця маленька кімнатка в глибині з лікарняним тапчаном та хірургічним інструментом поруч. Він узяв з Альберта менше, ніж таксист за проїзд.