П’єр Леметр - До побачення там, нагорі

Все довкола було проти нього, просто якась суцільна чорна смуга.

Зустріч була призначена біля туалету на розі вулиці Сен-Сабен. Альберт навіть і не уявляв, як усе мало відбуватися. Він вийшов на грека, зателефонувавши в кав’ярню від імені когось (хто був чиїмсь знайомим); грек не поставив жодного запитання, бо французькою майже не говорив. Його ім’я було Антонапулос. Але всі називали його Пулос. Навіть він сам.

— Пулос, — сказав він наблизившись.

Для людини з такою зовнішністю він рухався на диво хутко — маленькими швидкими кроками (авжеж, ніж — закороткий, а тип — занадто проворний...). План Альберта був справді провальним. Кинувши погляд довкола, грек схопив його за руку і потяг у туалет. Вода там давно не текла, дихати було нічим, але Пулоса це непокоїло найменше. Це бридке місце було точкою домовляння. А для Альберта, якого ще й лякав закритий простір, випробовування подвоювалося.

— Гроші? — передовсім спитав грек.

Він хотів зразу побачити купюри й очима показав на кишеню (не здогадуючись, що там лежить ніж). Зараз, коли чоловіки тиснулися один до одного, розмір кабінки здавався ще сміхотворнішим. Альберт обережно повернувся іншим боком, де з кишені виглядало кілька купюр по двадцять франків. Пулос кивком відповів — згоден.

— П’ять, — сказав він.

Про це було домовлено попередньо у телефонній розмові. Грек повернувся, щоб піти за товаром.

— Зачекай! — крикнув Альберт, схопивши його за рукав.

Пулос зупинився, підозріливо поглянувши на нього.

— Мені треба ще... — прошепотів Альберт.

Він гарячково жестикулював, підкріплюючи кожне слово рухом (з іноземцями він саме й говорив так, ніби ті були глухими). Пулос насупив густі брови.

— Дванадцять, — сказав Альберт.

І він вийняв кілька купюр, які не повинен був витрачати — це було все, що у них залишалося, щоб протягти ще майже три тижні. Очі Пулоса спалахнули. Він тицьнув у груди Альбертові пальцем і кивнув на знак згоди.

— Дванадцять. Чекай.

Він вийшов.

— Ні! — зупинив його Альберт.

Нудотний запах туалету і шалене бажання покинути цей затісний смердючий закапелок, де він відчував, що от-от втратить свідомість, додали йому сміливості. Він хотів одного: супроводжувати грека.

Пулос заперечливо похитав головою.

— Ну тоді... — Альберт рішуче намірився іти.

Грек схопив його за рукав, секунду сумнівався. Альберт мав обшарпаний вигляд. Інколи це допомагало. Йому не треба було надто для цього старатися. По вісьмох місяцях цивільного життя він усе ще носив військову форму. Після демобілізації йому дали вибір: одяг або 52 франки. Він вибрав одяг, бо було холодно. Власне, держава видавала колишнім солдатам нашвидкуруч перефарбовані військові шинелі. Але в перший же вечір під дощем тканина почала линяти. Це виглядало убого. Альберт повернувся, пояснюючи, що він би хотів отримати свої законні 52 франки. Але він спізнився, сказали, треба було думати раніше.

Він носив своє майже розлізле взуття. Були ще дві грубошерсті ковдри. Все це залишило на ньому слід (і це був не лише слід від фарби). На його виду вгадувались безнадія, втома (те, що можна було побачити на обличчях багатьох демобілізованих, — неначе поразка, з якою довелося змиритися).

Грек подивився на ту жалісливу міну і зважився.

— Ходімо, швидко! — прошепотів він.

З цього моменту починалася повна невідомість — він не уявляв, як має чинити далі.

Чоловіки піднялися вулицею Седана, до пасажу Саландьє. Прийшовши туди, грек скомандував, показуючи на тротуар:

— Чекай тут!

Альберт подивився довкола — нікого. Вже була сьома година вечора, за сто метрів світилися лише вікна кав’ярні (це було єдине освітлення).

— Тут!

Безапеляційний наказ.

І грек, не чекаючи відповіді, зник.

Він обернувся ще раз, щоб переконатися, що клієнт терпляче чекає на своєму місці. Альберт безпорадно подивився йому вслід. Але як тільки той різко завернув за ріг, якомога швидше кинувся слідом за Пулосом, не полишаючи і на мить стежити, куди той шмигнув.

Це був занедбаний будинок із сильними запахами кухні. Альберт штовхнув двері і зайшов у коридор. Кілька сходинок вели до підвалу, він вирішив спуститися. Через брудні скельця вікна знадвору проникало тьмяне світло. Тут він і побачив грека. Той присів і шарудів рукою у сховку в стіні. Він відставив убік невеличкі дерев’яні дверцята (які, вочевидь, закривали тайник). Альберт, ні на секунду не роздумуючи, кинувся вперед, схопив дверцята (набагато важчі, ніж здалося на перший погляд) і щосили лупонув грека по голові. Пролунав звук, схожий на гонг. Пулос звалився. Альберт щойно втямив: Господи, він скоїв щось таке страшне, що від цього негайно хочеться втекти...