П’єр Леметр - До побачення там, нагорі

Лябурден збирався будь-що почути, тільки не таке. Отже, він знову не все обдумав, як завжди... і т. п.

— Ну... ну...

— Скільки? — прогримів над ним голос Праделя.

Лябурден не знав. Комп’єнь... Він запхав носовичка, понишпорив у кишенях, знайшов учетверо складені аркуші, на яких записав результати своїх розумових потуг.

— Комп’єнь... — затнувся він. — Зараз подивимося...

Прадель не міг дочекатися. Він вирвав у нього з рук аркуш і відійшов на кілька кроків, не відриваючи погляду від цифр. Вісімнадцять тисяч на Комп’єнь, п’ять тисяч — на замовлення керівництва з Ліона, понад шість тисяч — для площі в Кольмарі, вісім тисяч — на замовлення в Ненсі та Люневілі. Ще чекають на звернення з Вердена, Ам’єна, Епіналя, Реймса... Результати перевершили сподівання. Прадель не зміг стримати вдоволеної посмішки, яку помітив і Лябурден.

— Ми знову збираємося завтра зранку, — додав голова райадміністрації. — І в суботу...

Йому здалося, що саме час для заготовленої фрази:

— Любий друже, я не...

Але в цей момент двері прочинилися навстіж, хтось покликав: «Анрі!», поруч почувся якийсь шум, якесь занепокоєння.

Прадель підійшов.

Поруч з каміном, з протилежного боку залу, публіка метушилася, людей більшало, збігалися зі всіх боків — з більярдної, з курилки...

Прадель почув вигуки, зробив ще кілька кроків, насупивши брови, — швидше з цікавості, ніж від хвилювання.

Тесть сидів на підлозі, обіпершись спиною об решітку каміна, витягнувши ноги перед собою, очі закриті, зблідле обличчя, права рука притиснута до жилета, там, де серце, так ніби він хотів вирвати з грудей те, що боліло. «Нюхальної солі!» — закричав хтось. «Повітря!» — вигукнув інший. Прибіг метрдотель і попрохав усіх розійтися.

З бібліотеки широким кроком на шум поспішав лікар. Його витримка вражала. Публіка відійшла на кілька кроків, але не далеко, витягуючи шиї, щоб краще бачити. Перевіривши пульс, доктор Бланш сказав:

— То що з вами сталося, Перікуре?

І відразу тихенько шепнув до Праделя:

— Терміново викликайте машину, це — серйозно...

Прадель тут же вийшов.

О, Господи, який день!

Він скоро стане мільйонером! А його тесть уже відійшов від справ...

У такий успіх важко повірити...

Голова Альберта була абсолютно порожньою. Йому не вдавалося зібратися з думками і збагнути, як бути далі. Він намагався привести в порядок свої емоції, але нічого не виходило. Широко крокуючи, він машинально намацував у кишені ножа. Минав час, за вікном пробігали станції метро, вулиці, а жодна конструктивна думка не виникала. Він сам не вірив у те, що може щось зробити, але все ж таки був готовий на все.

А все через той морфін... З самого початку це була бомба сповільненої дії. Едуард більше не міг без нього обходитися. Досі Альбертові вдавалося забезпечувати його потреби. А зараз він даремно вигортав шухляди, гроші закінчилися. І тоді, коли товариш, проводячи в страшних муках безконечні дні, благав убити його (настільки біль ставав нестерпним), геть виснажений Альберт бездумно наважився на ризик. Він схопив кухонного ножа, що лежав під рукою, вийшов з дому, сів у метро в напрямку площі Бастилії і вирушив у грецький квартал з боку вулиці Седана. Він знайде Едуардові морфін, і, якщо треба буде, піде навіть на злочин.

Перша думка про це у нього виникла, коли він знайшов грека, — грубошкірого тридцятилітнього чоловіка, який рясно пітнів, пересуваючись на широко розставлених ногах (хоч на вулиці вже був листопад). Альберт зі страхом дивився, як колишуться під грубим светром груди, як на товсту шию звисає друге підборіддя, і думав, що з його куцим ножем тут нічого робити. Тут потрібне лезо як мінімум у п’ятнадцять сантиметрів. Або навіть двадцять. Ситуація була складною, він розумів, що кепсько підготувався, і недавня впевненість упала до нуля. «Отак завжди, — казала його мати, — ти нездатний зосередитися. Який же ти недалекоглядний, бідний мій хлопчику...» І вона при цих словах піднімала очі до стелі, закликаючи в свідки Господа. Своєму новому чоловіку (насправді, це тільки так про людське око говорилося — вони одружені не були, але у пані Майяр все мало бути «по-людськи») вона повсякчас жалілася на свого сина. Вітчим, керівник відділу в торгівельному центрі «Самарітен», мовчки споглядав шнурівки на своєму взутті, але його розчарування було очевидним. Дивлячись на них, навіть якби він набрався сміливості, Альберт не зміг би захищатися, бо з кожним днем вони мали все більше підстав так думати.