П’єр Леметр - До побачення там, нагорі

— Любий пане президенте, відверто кажучи...

Він розгубився.

— Давайте, ну-ну, — підбадьорював його Перікур. — Кажіть усе, як є, — це найкраще.

— Тож...

Лябурденові бракувало вміння брехати, та ще й ловко. Тому він бовкнув:

— Ми на етапі... початку.

Головне — зрушити з місця.

Вже майже рік, як той проект обпікає йому пальці. Бо коли минулого року під Тріумфальною аркою поховали невідомого солдата, всі сказали, що це чудово. Але цього було недостатньо, жителі району та товариство учасників бойових дій хотіли, щоб у них були свої власні меморіали. Всі цього хотіли. За це проголосували на раді.

— Навіть було призначено відповідальних...

Це означало, що Лябурден і сам дуже відповідально ставиться до цього.

— Але стільки перепон, любий пане президенте, стільки перепон! Ви навіть уявити собі не можете!

Він аж задихався, описуючи свої труднощі. Насамперед, технічні. Треба знайти підрядників, оголосити конкурс, призначити комісію, знайти місце (а місця вже ніде немає), а вже що казати про ціну проекту...

— Бо це все коштує ще й як дорого!

Це питання постійно обговорювалося, але повсякчас чогось бракувало. Дехто хотів примітніший меморіал, ніж у сусідньому районі. Мова йшла то про пам’ятну дошку, то про фреску, кожен додавав свій коментар, керуючись власним досвідом... Утомлений сварками та безконечними дебатами, Лябурден гримав кулаком по столу, одягав капелюх і йшов втішитися у найближчий нічний клуб.

— Бо все залежить від грошей, розумієте?.. Казна порожня, і ви це знаєте. Тому все залежить від участі людей. Але скільки тут можна зібрати? Припустімо, вдалося лише на половину пам’ятника. А де знайти решту? А зобов’язання вже взяті!

Він трохи помовчав, щоб пан Перікур міг оцінити весь драматизм ситуації.

— Ми ж не можемо їм сказати: «Забирайте свої гроші — з усім цим покінчено!» — розумієте? А з іншого боку — якщо збереться недостатньо грошей, і ми поставимо щось убоге, то для виборців це буде виглядати сміховинно.

Пан Перікур все чудово розумів.

— Присягаюся, — підсумував Лябурден, сам наляканий обсягами поставленого завдання, — це тільки здається простим, а насправді це пекельно важко...

Ну от, усе пояснивши, він підтягнув штани, ніби натякаючи: я би зараз щось випив. Перікур відчував, як він зневажає цього чоловіка, який при тому геть не позбавлений дивовижних рефлексів. От, наприклад, таке його запитання:

— Але чому ви мене про це запитуєте, пане президенте?

Дурні інколи бувають далекоглядними. Саме питання зовсім не було дурним, бо пан Перікур жив не у підпорядкованому йому районі. Чого ж тоді він пхається в цю справу з пам’ятником? Інтуїція начебто працювала у правильному напрямку, але не у випадку з Лябурденом, у нього це питання вискочило несамохіть. З кимось розумним, точніше, з кимось особливо розумним, пан Перікур не пішов би на щирість (зрештою, він би не зміг цього зробити). Але з цим кретином... якщо навіть захотіти, — то це надто довга балачка.

— Мені хочеться зробити такий жест, — сказав він сухо. — Я оплачу ваш пам’ятник. Повністю.

Лябурден остовпів, закліпав очима (думай, думай...).

— Ви знайдете місце, — твердо продовжив Перікур. — Можете щось знести, якщо треба. Щоб було достойно, зрозуміло? Нехай скільки коштуватиме — стільки й коштуватиме. Оголосіть конкурс, зберіть комісію, все, як і належить. Але вирішуватиму я, бо плачу. А от щодо розголосу...

Пан Перікур мав за плечима кар’єру банкіра. Половина його прибутків була отримана з торгів на біржі, решта — від керівництва різними підприємствами. Він би легко дав собі раду в політиці, вона спокусила багатьох його колег, але нічого їм не дала. Його успіх базувався на досвіді. Його відштовхувало в політиці те, що вона залежала від непевних обставин, як-от вибори. Зрештою, в нього не було політичних амбіцій. Тут спрацьовувало його власне его. Його справа — робити гроші. А гроші не люблять виставлятись. Для Перікура анонімність була перевагою.

— А щодо розголосу — я його, звичайно, не бажаю. Створіть благодійний фонд, якусь асоціацію, що хочете — я оплачу все, що треба. Даю вам рік. Наступного року, 11 листопада, меморіал треба урочисто відкрити. На ньому мають бути вигравірувані імена усіх загиблих, що народилися у вашому районі. Зрозуміло? Все.

Як на один раз — інформації забагато: Лябурденові треба скількись часу, щоб її обміркувати. І тільки тоді, коли він нарешті звів усе докупи, то зрозумів, що насамперед треба робити. Пан президент любить, щоб його уважно слухали. Перікур простяг йому руку, але коли той збентежено повернувся до реальності і простяг руку у відповідь, то вона зависла в повітрі. Пан Перікур лише поблажливо постукав його по плечу і пішов до себе.