П’єр Леметр - До побачення там, нагорі

Мала Луїза повернулася через кілька днів після своєї першої появи. Альбертові подумалось, що Едуардів вигляд подіяв на неї, як якісь чари. Вона постояла якусь мить на порозі великої кімнати. А потім раптом підійшла до Едуарда і простягла вказівний палець до його спотвореного обличчя. Едуард опустився на коліна, — Альберта важко було здивувати його дивною поведінкою, — а тут він дозволив малій провести пальцем по краях отого провалля! Вона була замислена і старанна, ніби робила домашнє завдання, обводячи олівцем по контуру карту Франції, щоб запам’ятати її обриси.

Відтоді і почалася їхня дружба. Як тільки вона поверталася зі школи, то відразу піднімалася до Едуарда. Вона то тут, то там добувала для нього старі, позавчорашні, чи тижневої давності газети. Єдине, чим займався Едуард, — то це читанням газет та вирізанням статей. Альберт кинув оком на купу вирізок про полеглих на війні, про відзначення пам’яті, списки безвісти зниклих — це було сумно. Едуард не читав паризьких щоденних газет — лише провінційні. А Луїзі (невідомо як) вдавалося їх діставати. Майже кожного дня Едуард отримував уже перечитані номери «Вест-Еклер», «Журнал де Руан» та «Ест Републікен». Поки він курив свої «Капорал» і вирізав статті, вона робила уроки за кухонним столом. (Мама Луїзи ніяк на це не реагувала.)

Одного вересневого вечора виснажений Альберт повернувся зі своїх прогулянок людини-сандвіча, все пообід­дя він сновигав проспектом Гран-Бульвар між площами Бастилії та республіки, тягаючи на собі рекламу. З одного боку пілюлі Пінк: Як мало треба часу, щоб змінити так багато. А з другого — корсет Жюневіль: Двісті точок продажу по країні. Повернувшись, він побачив Едуарда, котрий лежав на прадавній канапі, придбаній кілька тижнів тому, яку вони привезли, користуючись нагодою, на тачці старого знайомого ще з часу Сомми. Хлопець з останніх сил однією рукою тягав свою тачку — єдиний для нього спосіб якось вижити.

Едуард курив, на ньому було щось схоже на маску тем­но-синього кольору, яка починалася від носа і закривала весь низ обличчя аж до шиї (це виглядало, як маска актора з грецьких трагедій). Блакитний колір маски був досить темний, але яскравий, всипаний дрібненькими золотистими блискітками, так ніби перед тим, як висушити, на нього висипали паєтки.

Альберт був неабияк здивований. Едуард зробив театральний жест долонею, ніби запитуючи: «Ну і як я тобі?» Це було дуже дивно. Вперше, відтоді, як вони були знайомі, він бачив людську подобу Едуарда. А й справді, інакше й не скажеш: це було дуже гарно.

Він почув якесь тихе шкряботіння десь поруч зліва. Повернув голову і встиг побачити Луїзу, яка зникла на сходах. Ще ніколи він не чув, як вона сміялася.

Маски залишилися, так само, як і Луїза.

Кілька днів по тому Едуард уже носив іншу — білу, з намальованою широкою посмішкою. Зі своїми веселими та сяючими очима над цією маскою він був подібний на актора італійського театру (ніби Сганарель чи Паяц). Відтоді, прочитавши газети, Едуард робив з паперу заготовки і виготовляв білі, як крейда, маски, які вони потім разом з Луїзою розмальовували та декорували. Спочатку це була лише гра, але згодом це заняття займало майже увесь їхній час. Луїза почувалась великою жрицею, приносячи свої знахідки: і стрази, і перли, і клапті тканини, і кольорові фломастери, а ще — страусове пір’я, штучну зміїну шкіру. А крім того, ще й газети (вона виконувала неабияку роботу, нишпорячи всюди у пошуках всього цього декору, бо Альберт і не уявляв, де це можна знайти).

Так Едуард і Луїза проводили свій час, виготовляючи маски. Жодну з них Едуард двічі не одягав. А кожна нова змушувала стару перекочовувати на стіну до своїх «подруг», які прикрашали стіни квартири, як мисливські трофеї (чи як зразки для перевдягань в магазині для трансвеститів).

Була дев’ята година вечора, коли Альберт прийшов додому з коробкою з-під взуття під пахвою.

Ліва рука, пошкоджена греком, сильно боліла, незважаючи на перев’язку доктора Мартіно. Настрій у нього був кепський. Цей здобуток, отриманий у справжній боротьбі, дасть йому змогу трохи перепочити, бо пошуки морфіну настільки лякали та вимотували, що його аж шматувало від різноманітних та бурхливих емоцій... Але він водночас не міг не думати, що несе додому знаряддя вбивства, щоб мати чим добити свого друга вдвадцяте чи всоте.

Він зробив три кроки, підняв запилений брезент, яким були накриті уламки знищеного вантажного велосипеда, відкинув покриття з візка і сховав туди свою дорогоцінну коробку.