П’єр Леметр - До побачення там, нагорі

По дорозі він швиденько підрахував ампули. Якщо Едуард дотримуватиметься сьогоднішньої дози (вже відчутно вищої), можна бути спокійним найближчих півроку.

Анрі д’Олней-Прадель мимохідь порівняв лелеку, який пролітав удалині перед його машиною, з товстуном Дюпре, що сидів поруч. Нічого схожого між ними не було, навпаки, вони були протилежностями, саме тому Анрі їх і порівнював, щоб протиставити. Якби не було величезних крил, що загостреними кінчиками торкалися землі, чи цієї вигнутої шиї дивовижної краси, яка закінчувалася вольовим дзьобом, — лелека на льоту був би схожий на дику качку, але він був масивнішим, і... (Анрі задумався над тим, як сказати точніше) «викінченим». Бог його знає, що він хотів цим сказати. Ці вигинисті крила — захоплено спостерігав він... А пір’я — ніби драпіровка... Ці делікатно підігнуті лапи!.. Лелека ніби ковзав крізь повітря перед машиною, навіть не сколихнувши його, ніби розвідник, що прокладав шлях. Прадель ніяк не міг намилуватися.

Порівняно з лелекою Дюпре був опасистим, масивним товстуном. Зовсім не розвідник. Піхотинець. З усіма характеристиками піхоти, які вона сама собі приписує: вірність, відданість, обов’язок та інші дурниці.

Люди для Анрі ділилися на дві категорії: тяглова худоба, приречена на важку працю день у день, аж до самої смерті, та вищі істоти, яким зобов’язаний весь світ. І все через їхній «особистий коефіцієнт». Анрі обожнював цей вислів, який колись вичитав у військовому рапорті і присвоїв собі.

Дюпре, себто старший сержант Дюпре, був найкращою ілюстрацією першої категорії — працьовитий, непомітний, бездумний виконавець наказів.

Лелека належав до другої категорії. Так само, як лімузин Анрі «Іспано-Суїза» (6-циліндровий двигун, 135 кінських сил, 137 км/год!), який міг би представляти знамениту еска­дрилью під командуванням Жоржа Гінемера. Анрі був того ж самого калібру, якщо не брати до уваги, що Гінемер загинув, а Анрі — живий-здоровісінький, чим, безперечно, вивищувався над героєм авіації.

Збоку в своїх закоротких штанях та течкою на колінах сидів Дюпре і від самого Парижа тихенько, із захопленням розглядав панель приладів з горіхового дерева (єдине, що Анрі дозволив собі, відступаючи від свого рішення спрямувати весь заробіток на відновлення родинної резиденції Салев᾿єр). З іншого боку — сам Анрі Прадель, зять Марселя Перікура, герой Великої Війни, тридцятилітній мільйонер, що піднявся на гребінь успіху. Він вів машину на швидкості майже двісті кілометрів на годину в напрямку Орлеана (роздавивши по дорозі одного пса та двох курей). Їх також можна віднести до худоби, навіть тут цей поділ актуальний. На тих, які злітають, і тих, які підкоряються.

Дюпре служив під керівництвом капітана Праделя. Той після демобілізації найняв його за кусень хліба, за убогу зарплатню, яка мала бути тимчасовою, але такою і залишалася. Сільського походження, з природним захопленням природними феноменами, він прийняв цю цивільну субординацію, як логічне завершення порядку речей.

Вони приїхали під обід.

Прадель припаркував свій розкішний лімузин під захопленими поглядами робітників. Прямо посеред подвір’я. Так демонструють, хто є патроном. А патрон — це той, що повеліває, його ще можна назвати королем — без різниці.

Лісопильня Лавальє розвивалася протягом життя трьох поколінь. Завдяки початку війни вона виготовляла на замовлення французької армії сотні кілометрів шпал, опор та стовпів для підтримки укріплень, реконструкції траншей та окопів (замість тринадцяти робітників вони мали вже більше сорока). Гастон Лавальє також мав гарну машину, але виїжджав на ній тільки при особливій нагоді — вони ж не в Парижі.

Прадель і Лавальє привіталися на подвір’ї, причому Анрі не став представляти Дюпре. Трохи пізніше він просто сказав: «Домовитеся з Дюпре». Тоді Лавальє повернувся і зробив побіжно знак керуючому, що крокував за ними, — отаке було знайомство.

Перед тим як перейти до справ, Лавальє збирався запропонувати невеличке частування. Він показав на веранду будинку поруч з майстернями. Анрі жестом відмовився від запрошення. Молода жінка у фартушку в очікуванні відві­дувачів уже клопоталася коло столу. Лавальє додав, що то його донька Емільєна.

— Гаразд, але тоді швидко.

Зблизька дочка патрона була незугарною (її пряме волосся пасувало до її сільської зовнішності). Біле вино було засолодким і надто теплим, а те, що подавали як закуску, було несмачне. Лавальє виказував почесті Праделю, як вождю племені. Робітники витріщалися на нього, штовхаючи одне одного ліктем. Праделя це неабияк дратувало. Йому кортіло якнайшвидше з цим покінчити (бо на вечерю він мав бути в Парижі). Приятель пообіцяв познайомити його з актрисою театру «Водевіль», Леоні Фланше, на яку він накинув оком. Приятель підморгнув: вона — гаряча дівка, він би хотів сам у цьому переконатись...