П’єр Леметр - До побачення там, нагорі

З міною гурмана, яку можна було помітити в нього при виборі страв та при погляді на сіднички своєї секретарки, він вийняв з кишені великий конверт.

— Ось ще деякі ескізи, надіслані майстром...

Коли пан Перікур простяг руку до конверта, Лябурден затримав конверт на якусь секунду.

— Це не просто красиво, пане президенте, це — неперевершено!

Що мав означати цей словесний перебір? Хтозна. Лябурден довільно поєднував слова у речення, але не ідеї. Зрештою, пан Перікур не звертав на це уваги, бо вважав Лябурдена цілковитим дурнем (з якого боку не повернеш, все одно дурень, і нічого тут сподіватись).

Пан Перікур відправив його ще до того, як відкрив конверт (він хотів зробити це наодинці).

Жюль д’Епремон виконав вісім рисунків. Два плани загального виду з неочікуваного ракурсу, неначе ви підійшли так близько, що бачите монумент знизу (дуже оригінальна подача). На першому було видно праву ча­стину триптиха під назвою: «Франція, що веде загони на битву» , а другий зліва — «Невтомні солдати дають відсіч ворогові» .

Він намагався визначитися зі своїм враженням. У нього виникли майже дикі слова, які могли все пояснити, — «як живі»... Нехай і смішний той епітет, підказаний Лябурденом, але обидві сцени підкреслювали такий реалізм, якого не побачиш на жодній фотографії з війни в газетах, які показували солдатів на полі битви.

Шість наступних ескізів подавали крупним планом деякі деталі: обличчя жінки в драпіровці, профіль одного з солдатів. Але обличчя, яке змусило тоді Перікура вибрати саме цей проект, тут не було... Чорт!

Він перебирав малюнки, порівняв їх з тими, які у нього вже були. Довго намагався уявити, як ходить довкола справжнього пам’ятника, щоби вникнути в образ. Ніяк інакше й не скажеш: Перікур неначе поселився в цьому монументі (так ніби у нього було подвійне життя, і він поселив коханку у мебльованій кімнаті і проводить з нею години потай від усього світу). А вже через кілька днів він знав свій проект так, що міг уявити його під будь-якими ракурсами, навіть такими, які не були намальовані.

Від Мадлен він не ховався — це було непотрібно. Якби в його житті була якась жінка, дочка б зрозуміла це з першого погляду. Коли вона зайшла в його кабінет, батько стояв посередині кімнати з розкладеними по колу малюнками довкола, або сидів у кріслі з лупою в руці, вивчаючи ескіз. Він так довго їх перебирав, що вже почав думати, чи не пошкодив їх.

Прийшов майстер, щоб поміряти розміри (пан Перікур не хотів розлучатися з малюнками) і наступного дня приніс скло і рамки. До вечора все було завершено. А за цей час прийшли робітники, познімали зі стін полиці з книгами, щоб звільнити місце для картин. Його кабінет перетворився на експозиційну залу, присвячену єдиному твору — його монументу .

Пан Перікур продовжував працювати: ходив на зустрічі, очолював раду директорів, приймав відвідувачів у офісах, представників, директорів підрозділів. Але волів повертатися додому раніше і зачинятися у себе. Зазвичай він вечеряв наодинці, йому подавали їжу в кабінет.

Щось у ньому наче дозріло. Він почав розуміти багато речей, згадував колишні емоції: тугу, пережиту після смерті дружини, це відчуття порожнечі та фатальності, від яких він так страждав тоді. А також він дорікав собі тодішніми стосунками з Едуардом. Сприйнявши свого сина, він порозумівся з самим собою, з таким, яким він був колись.

Це почуття полегшення подвоювалося відкриттям. У зошиті малюнків Едуарда з фронту і на цих ескізах пан Перікур майже фізично відчував те, чого зовсім не знав — війну. Досі не маючи розвиненого почуття уяви, він тепер відчував емоції, черпаючи їх з облич солдатів, зображених на картинах. Тепер він більше не дорікав собі, що був сліпим і байдужим батьком, — він прийняв свого сина, його життя, і ще більше страждав, бо той помер. За кілька днів до перемир’я! Так ніби долі мало було того, що Едуард загинув, а інші повернулися живими! Чи була ця смерть миттєвою, як клявся солдат Майяр? Інколи пан Перікур ледве стримувався, щоб не покликати знову того колишнього солдата, який працює десь там, у його банку, і не витрусити з нього правду. Але чи знав насправді його товариш, що відчував Едуард у мить смерті?

Оскільки він вивчав монумент все більше, якось при­в’язався до нього. І не тільки до дивно близького обличчя, на яке йому вказала Мадлен, і яке він сам дуже добре пам’ятав, але й до загиблого солдата, що лежав під невтішним поглядом Перемоги. Митець вловив щось просте і глибоке. Пан Перікур відчув, як на очі навертаються сльози. Він зрозумів, що його емоції перевернули час, бо сьогодні смерть — чекає його. А Перемога — це його син, що дивиться на свого батька невтішним поглядом, від якого крається серце.