П’єр Леметр - До побачення там, нагорі

Якщо Анрі і наважився піти на цей поклін до старого, то тільки через свою діткливу ситуацію. Але те, що він почув... Це було ще гірше, ніж він сподівався. Ситуація ставала украй загрозливою, а у нього навіть не було часу реагувати. І тоді він грубо натякнув:

— А це не ви часом?..

Якби у нього в руці була зараз зброя, він не став би чекати відповіді старого.

— Ні, навіщо? Вас ніхто не штовхав — ви самі залізли в болото. Мадлен просила, щоб я вас прийняв, — я вас і прийняв, щоб сказати вам: ні вона, ні я не будемо замішані у ваші справи. Вона вийшла за вас заміж — нехай. Але ви не потягнете її з собою у прірву — я за це ручаюся. А щодо мене — то пропадіть ви пропадом — я навіть пальцем не поворухну.

— Хочете війни?! — заволав у шаленстві Анрі.

— Ніколи не кричіть у моїй присутності, пане.

Анрі не чекав кінця фрази — він голосно гримнув дверима. Від цього гуркоту міг би здригнутися увесь будинок згори донизу. Але ефект не вдався. Двері були оснащені пневматичним механізмом, тому закрилися повільно, з тихеньким звуком: тшш...

А пан Перікур за столом навіть пози не змінив.

— А тут гарно... — сказала Поліна оглядаючись.

Альберт хотів щось додати, але слова застрягли в горлі. Він тільки розвів руками, переминаючись з ноги на ногу.

Відколи вони почали зустрічатися, то бачилися лише на вулиці. Вона жила у домі Перікурів, у маленькій кімнатчині під дахом. Коли її наймали на роботу, в договорі було чітко вказано: «відвідування заборонене». Так прислузі давали зрозуміти, що коли вона хоче інтиму — нехай собі кудись іде, бо тут порядний дім...

Альберт також не міг привести Поліну до себе, бо Едуард нікуди не виходив (зрештою куди б він мав виходити?). І навіть якби погодився на якийсь вечір залишити їм помешкання, Альберт все᾿дно збрехав Поліні, що живе в сімейному пансіонаті, власник якого непоступливий і підо­зрілий (ніяких візитів, усе заборонено, як і в неї). Але він шукає повсякчас чогось кращого.

Поліна не була ні шокованою, ні нетерплячою. Швидше, навіть спокійною. Вона казала принаймні, що не «якась там дівка». Це означало: «я ні з ким не сплю». Вона хотіла «серйозних стосунків», себто — весілля. Альберт не вмів відділяти правду від брехні у всьому цьому. Вона не хоче? Добре. Але чомусь тепер, коли він проводжав її додому, в момент, коли треба було розходитися, вони не могли насититися шаленими поцілунками своїх спраглих вуст. Сховавшись за ворота, вони ліпилися одне до одного, як божевільні, Поліна стримувала руки Альберта все повільніше, а одного разу вона вигнулася і голосно скрикнула, увіп’явшись йому в плече. Він сів у таксі, як людина, обв’язана вибухівкою.

Близько 22 червня справа «Сувенір Патріотік» нарешті закрутилася.

Раптом до них потекли гроші.

Просто рікою.

Їхні прибутки збільшилися вчетверо за один тиждень. Понад триста тисяч франків. П’ять днів по тому в касі вже було п’ятсот сімдесят тисяч франків, а 30 червня — шістсот двадцять сім тисяч франків... І це не припинялося. Вони зареєстрували замовлення на понад сотні хрестів, сто одинадцять смолоскипів, сто вісімдесят два солдатських бюсти. А ще — сто одинадцять монументів. Жюль д’Епремон навіть виграв конкурс на встановлення пам’ятника в районі, де він сам колись народився. Сто тисяч франків завдатку були внесені мерією на їхній рахунок...

Були й інші замовлення — щодня, і їх супроводжували відповідні передоплати. Едуард тепер ранками заповнював бланки про підтвердження замовлень.

Неочікувана манна небесна справила на них дивне враження (так ніби вони лише зараз почали розуміти наслідки своїх дій). Вони вже отримали дуже багато, а гіпотетичний мільйон франків більше не здавався фантазією. Адже до кінцевої дати 14 липня було ще далеко, а рахунок «Сувенір Патріотік» не переставав збільшуватися... Кожного дня — десять, п’ятдесят, вісімдесят тисяч франків! У це неможливо було повірити. А одного ранку — навіть сто сімнадцять тисяч одним платежем...

Едуард спочатку завивав від щастя. Коли Альберт повернувся одного вечора з повною сумкою банкнот, він розкидáв їх по кімнаті, і вони падали довкола, як благодатний дощ... Едуард навіть спитав: чи можна відразу взяти трохи зі своєї частки? Альберт усміхаючись сказав: звичайно, жодних проблем. А вже наступного дня Едуард зробив собі прекрасну маску, виготовлену всуціль із двохсотфранкових банкнот, наклеєних по спіралі. Виглядало це пречудово, так ніби купюри повільно обволікали його обличчя шлейфом. Альберт був вражений і водночас шокований: хіба таке можна робити з грошима? Він обібрав сотні людей, але ще не позбувся горизонталі сумління.