П’єр Леметр - До побачення там, нагорі

Мадлен нахилила голову і насупила брови.

Так робив і Анрі. У складні моменти життя він міг прийняти рішення за одну секунду. Він блискавично переглянув усі можливі варіанти і зрозумів, що його дружина може стати єдиною опорою. Його обличчя прибрало таку міну, яку він сам у собі найбільше ненавидів (вона йому найменше підходила): вигляд людини, яка не контролює ситуації. Він тяжко і безнадійно зітхнув і впав у крісло, опустивши руки.

Мадлен спочатку навіть стало його шкода. Вона знала свого чоловіка краще, ніж будь-хто інший. І ця роль зневіреного не справила на неї жодного враження. Але він був батьком її дитини — це їх насамперед пов’язувало. І за кілька тижнів до пологів у неї не було найменшого бажання зіткнутися з новими труднощами — їй хотілося спокою. Анрі не був їй потрібен, але як чоловік у такий момент він може бути корисним.

Вона спитала, що трапилося.

— Справи... — уникливо відповів той.

Пан Перікур також так казав, коли не хотів щось пояснювати. «Це все справи», що означало: цим усе сказано. Слова чоловіка. Зрозуміліше не буває.

Анрі підвів голову, стиснув губи. Мадлен все ще вважала його дуже вродливим. Як він і сподівався, вона наполягла:

— У чім річ? — сказала вона наближаючись. — Що там знову?

Він відважився на зізнання (ризиковано, але мета виправдовує засоби).

— Мені потрібна допомога твого батька ...

— У чому? — захвилювалася вона.

Анрі змахнув рукою — довго пояснювати...

— Авжеж, — вона скривила губи. — Пояснювати — складно, а просити мене втрутитися — просто...

Як людина, розчавлена обставинами, Анрі подивився проникливо, він знав: такий погляд особливо діє на жінок. Це йому завжди допомагало...

Якби Мадлен наполягала, Анрі знову їй би збрехав (адже він постійно брехав, навіть якщо в цьому не було потреби, — така вже була натура). Вона провела долонею по його щоці. Навіть коли хитрує, і тоді він гарний, ця пелена приреченості робила його молодшим, підкреслювала його тонкі риси...

Мадлен на мить задумалася. Вона ніколи особливо не прислухалася до свого чоловіка, навіть спочатку, бо вибрала його не за красномовність. Але в період вагітності його слова умить випаровувалися з уваги. Поки він отак удавав із себе приреченого і стривоженого, вона уявляла, який він вправний зі своїми коханками. Вона дивилася на нього з розсіяною ніжністю, як ото дивляться на чужих дітей. Він був такий гарний... Вона хотіла би, щоб син був на нього схожий. Нехай лицемір, але який же вродливий, Господи...

Вона вийшла з кімнати, так нічого й не сказавши, легенько посміхаючись кожного разу, коли дитина починала вовтузитися. І відразу подалася в апартаменти свого батька.

Пан Перікур завжди був діяльний. Але відтоді як задумався про смерть свого сина, він часто залишався удома. З роботи повертався раніше, а виходив пізніше.

Була десята ранку.

Він відразу упізнав манеру доньки стукатися в двері. Перікур підвівся, пішов їй назустріч, поцілував у лоба (посміхнувся, подивившись на її живіт — усе нормально?). Мадлен легенько скривилася — коли як...

— Тату, я хочу, щоб ти вислухав Анрі, — сказала вона. — У нього — непереливки.

Від однієї згадки про зятя Перікур випнув груди.

— Він не може самостійно вирішити свої проблеми? Про які труднощі йдеться?

Мадлен знала більше, ніж думав Анрі. Але недостатньо, щоб пояснити батькові.

— Йдеться про той урядовий тендер...

— Знову?

У голосі пана Перікура з’явилися сталеві нотки. Так він говорив, коли йшлося про його принципову позицію, тоді ним було складніше маніпулювати. Залізний характер.

— Я знаю, що ти його не любиш, тату... Ти вже мені казав...

Вона говорила спокійно, навіть злегка посміхаючись. Зазвичай вона ніколи нічого не просила, тому виклала свій головний козир:

— Прошу тебе, тату, прийми його.

Тепер їй тільки залишалося виразно покласти руки на живіт. Але батько вже погодився, зробивши знак: гаразд, нехай зайде...

Пан Перікур навіть не зробив вигляд, що працює, коли зять постукав у двері. Анрі побачив, як його тесть сидів, ніби на престолі, за своїм робочим столом, як Бог Отець. Дистанція, яка віддаляла його від крісла відвідувачів у протилежному кутку кімнати, була безконечною. Анрі зібрав усі свої сили, мужність. Чим складнішими були перепони, тим нестримнішим він ставав (зараз він міг би вбити будь-кого). Але в цей день той, кого він сам волів би відправити на ешафот, був йому потрібен. І ця субординація була для нього ненависною.