П’єр Леметр - До побачення там, нагорі

Альберт купив собі взуття. І костюм. І дві сорочки. Усе — гарної якості (справжньої цього разу). У нього були на те вагомі причини відтоді, як він зустрів Поліну. З того часу все стало набагато складнішим. З цією дівчиною, як із банком, досить було однієї брехні на початку, щоб приректи себе на відторгнення назавжди. Так само, як з тими пам’ятниками. Та що він такого зрештою зробив, що змушений безперестанку танцювати перед диким звіром страху, що може роздерти його в будь-який момент? Саме тому він сказав Едуардові, що маска лева (насправді, це був міфічний звір, але Едуард не ображався на нього за цю неточність) була, звичайно, дуже вдалою, але снилася йому в кошмарах, і він би не хотів її ніколи більше бачити. Едуард прибрав її.

Так от, Поліна...

Історія пов’язана з рішенням ради директорів банку.

Ходили чутки, що віднедавна пан Перікур не дуже вникає у справи. Він став рідше з’являтися, а ті, хто його бачили, казали, що він дуже постарів. Можливо, це наслідок одруження його доньки? Може, якісь проблеми чи почуття відповідальності? Ніхто б і не подумав про смерть сина як про причину, бо вже наступного дня по тому, як він дізнався про його смерть, він взяв участь у важливому зібранні акціонерів із звичною впевненістю в собі (всі тоді подумали: який він мужній, якщо може займатися справами попри нещастя).

Але спливав час. І пан Перікур більше не був таким, як раніше. От, наприклад, минулого тижня він раптово зупинився і попросив продовжити без нього. Якихось особливо важливих питань більше не було, але все ж таки раніше у президента ніколи не було звички зникати. Навпаки, він завжди хотів усе вирішувати особисто, а обговорювати лише незначні питання, щодо яких він, зрештою, вже і так мав готове рішення. Тож близько п’ятнадцятої години він пішов. Пізніше стало відомо, що він не пішов додому (хтось припускав, що він пішов до лікаря, а дехто говорив, що за цим усим стоїть жінка). І лише не втаємничений в ці розмови сторож на кладовищі міг би сказати, куди він насправді ходив.

Оскільки пан Перікур мав обов’язково підписати протокол зборів для того, щоб його накази були ратифіковані і якомога швидше вступили в дію (він ненавидів затягування), близько шістнадцятої години було вирішено відправити документ до нього додому. Отоді і згадали про Альберта Майяра. Ніхто в банку не знав, що поєднує патрона і цього службовця, але всі точно знали, що Майяр був зобов’язаний своїм місцем патрону. З цього приводу також ходили найабсурдніші чутки, але зі своїм постійним ніяковінням та безперервним страхом, нервозністю та манерою підскакувати від найменшого шуму Альберт не підтверджував жодних припущень. Генеральний директор залюбки сам пішов би до будинку президента Перікура, але подумав, що його посаді не дуже пасує виконувати функцію кур’єра, і відправив Альберта.

Ледь почувши про таке доручення, Альберт почав тремтіти. Цього хлопця не зрозумієш. Довелося його підганяти, простягати йому пальто, підштовхнути до виходу, бо він здавався таким схвильованим, що було лячно, чи не загубить він документ десь по дорозі. Йому викликали таксі, оплатили дорогу туди і назад і попросили водія не спускати з нього очей.

— Зупиніться! — зарепетував Альберт, коли вони під’­їжджали до парку Монсо.

— Але ж ми ще не приїхали... — мовив водій.

Йому доручили делікатну місію, і от неприємності вже починаються.

— От і добре! — крикнув Альберт. — Зупиніться!

Оскільки клієнт шаленів, краще було його висадити. Альберт вийшов, водій почекав, поки той віддалився на кілька кроків, побачив, як він непевним кроком пішов у протилежний від потрібної адреси бік (а оскільки вам заплатили наперед, ви під приводом зайнятості маєте повне право якнайшвидше натиснути на педаль газу).

Альберт навіть не взяв цього до уваги, бо з моменту виходу з банку найбільше боявся зустрітися ніс у ніс із Праделем. Він уже уявляв сцену, як капітан тримає його міцною рукою за плече і, схилившись над ним, питає:

— Що ж, рядовий Майяре, ви вирішили навідатися до вашого капітана д’Олней-Праделя? Як це люб’язно з вашого боку... Ану ходіть-но ближче...

І на цьому слові він потягне його за собою в коридор, а тоді у льох, де на нього чекає крута розмова, там Прадель кинеться на нього, буде катувати. І тоді Альбертові доведеться зізнатися, що він — товариш Едуарда Перікура, що він крав банківські гроші, і вони обоє зайнялися небувалим шахрайством. Почувши це, Прадель глузливо розсміється, підніме очі до неба, прикличе на Альберта гнів богів, які тут же висиплють на нього гору землі, таку завелику, як тоді від снаряда дев’яносто п’ятого калібру. І от він уже в ямі, а в руках у нього велика маска кінської голови, яку він притискає до себе, готовий податися до пекла...