П’єр Леметр - До побачення там, нагорі

Фінальний акорд був гідний увічнення в анналах зразкового злочину. Лист обов’язково закінчувався фразою: «Захоплююся витонченістю вашого смаку та вишуканістю композиції, яку ви обрали». Замовникам, які сумнівалися чи щось підозрювали, Едуард писав, використовуючи цей пасаж у найрізноманітніших комбінаціях: «у вибраному вами проекті чудово поєднується мистецький смак та високі патріотичні почуття, тому я пропоную вам до вже наданої цього року знижки додаткову поступку розміром у 15 %. Беручи до уваги такі виняткові умови (прошу вас в жодному разі їх не розголошувати), прошу оплатити завдаток у повному розмірі».

Едуард інколи сам захоплено вдивлявся у свої листи, тримаючи їх на відстані витягнутої руки, задоволено квокчучи. Ці листи, які забирали в нього дуже багато часу, були запорукою успіху. А вони все надходили і надходили (поштова скринька не порожніла).

Альберта це вже неабияк дратувало.

— А ти не перегинаєш палицю? — питав він.

Він уже бачив, як ці щиросерді листи посилюють їхню відповідальність при арешті.

А Едуард королівським жестом виказував свою великодушність.

«Будьмо милосердними, любий мій! — шкрябав він у відповідь Альбертові. — Це ж нічого не варте, а люди потребують підтримки. Вони беруть участь у гідній справі! Насправді, вони — герої!»

Альберт був зазвичай шокований — зневажливо трактувати героями людей, які фінансують оплату їх фальшивого монумента...

Едуард іноді раптово знімав маску і показував зяючу жахливу діру, над якою на вас пильно дивилися очі — єдине живе і людське, що залишилося на його обличчі.

Альберт тепер нечасто бачив його спотворене лице, бо він постійно ходив то в одній, то в іншій масці. Траплялося навіть, що він засинав у масці індіанського воїна, або міфологічного птаха чи хижого вищиреного звіра. Альберт, постійно прокидаючись, підходив до нього і з обережністю дбайливого батька знімав з нього маску. У сутінках кімнати він вражено дивився на свого сплячого товариша. З отим насиченим червоним кольором його обличчя було страшенно схоже на якогось головоногого молюска...

А поки що, попри енергійність, з якою Едуард відповідав на численні запити, солідні замовлення так і не приходили.

«Чому? — сторопіло питав Альберт. — Що відбувається? Виходить, відповіді їх не переконували?..»

Едуард зображував щось на зразок індіанського танцю зі скальпом, від якого Луїза душилася від сміху. Альберта від цього починало нудити, він продовжував перевіряти свої рахунки.

Він більше не пригадував свого колишнього душевного стану, бо переживання заполонили його повністю. Але перші передоплати, що почали надходити з початку травня, викликали піднесення. Альберт наполіг на тому, щоб насамперед відшкодувати борг перед банком (що Едуардові, ясна річ, не сподобалося).

«Навіщо відшкодовувати банківську позику? — писав він у великому зошиті. — Ми ж збираємося втекти з награбованими грошима. А пограбувати банк — це найменш аморально!»

Альберт не здавався. Він прикусив собі язика, коли одного разу згадав банк промислового кредитування. Але, схоже, Едуард нічого не відав про справи свого батька, бо ця назва йому ні про що не казала. Як жаль, що він не може виправдатися перед товаришем і щиро додати, що пан Перікур був таким добрим, що запропонував йому цю роботу, і що він не хоче більше дурити його батька. Така мораль, звичайно, була надто «гнучкою». Хіба він не обкрадав незнайомих (більшість з яких були незаможними та ще й щедро жертвували на зведення пам’ятника на згадку про своїх загиблих). Але пана Перікура він знав особисто — це вже не те саме. А ще й до того, це пов’язане з Поліною... Коротше кажучи, він вважав його за свого доброчинця.

Не дуже переконаний плутаними поясненнями Альберта, Едуард все ж здався, і з перших же надходжень вони повернули гроші банку.

А потім кожен із них дозволив собі особисті витрати (це була маленька приємність — обіцянка райдужного майбутнього, яке, можливо, на них чекало).

Едуард купив собі найкращої якості грамофон та багато платівок, зокрема із записами воєнних маршів. Незважаючи на свою пошкоджену ногу, він любив дефілювати з Луїзою по кімнаті в кумедно-карикатурній масці солдата. А ще були записи опер. На цьому Альберт зовсім не розумівся, а також «Концерт із кларнетом» Моцарта, який він безперервно слухав як заїжджену платівку. Едуард постійно носив один і той самий одяг. Його гардероб складався з двох штанів, двох футболок та двох светрів грубої в’язки (які Альберт відносив прати раз на два тижні).