П’єр Леметр - До побачення там, нагорі

Пан Перікур знову влаштувався перед експозицією. В його уяві перспектива потроху змінювалася. Він не знаходив у цих картинах якісь нові риси, вони й досі здавалися йому занадто демонстративними. Він міняв своє ставлення до них. Буває, наше сприйняття якогось обличчя змінюється залежно від того, як довго ми на нього дивимося. Жінка, яку ми донедавна вважали гарною, стає банальною. А в отому гидкому чоловікові починаємо помічати шарм, який досі й не помічали. Тепер, коли він до них трохи звик, ці монументи заспокоювали його. Може, через матеріали: деякі з них зроблені з дерева, інші вилиті з бронзи (з важких металів, які здаються надтривкими). От чого бракує родинному склепу, на якому не вказане ім’я Едуарда, — ілюзії вічності. Треба, щоб те, що він зараз задумав, уявляючи пам’ятник, перевершувало його існування вагою, об’ємом, щоб це було більшим і сильнішим від нього, перекрило його тугу.

До композиції додавалася докладна інформація з біографіями майстрів, тарифами, графіками виконання. Пан Перікур прочитав лист-презентацію Жюля д’Епремона і нічого не дізнався. Але погортав інші малюнки, де проект можна було оглянути з переднього плану, з перспективи серед міського середовища... Молодий солдат із серйозним обличчям також там був на другому плані... Цього було досить. Він відкрив двері, покликав, але нічого не почув.

— Гей, Лябурдене! — закричав він злісно.

— Га, що таке?

Той стрепенувся із заспаними очима, ніби не пам’ятав, де знаходиться і що тут робить.

— Ідіть сюди! — гукнув Перікур.

— Я? Куди?

Лябурден похитуючись підійшов до письмового стола, потираючи обличчя, щоб прийти до тями та бурмочучи вибачення, які Перікур ігнорував.

— Цей!

До Лябурдена почало доходити. Він зрозумів, що обраний проект був не той, який він рекомендував, але ота заготовлена фраза якнайкраще підходить і до цього моменту. Він почухав потилицю:

— Пане президенте, дозвольте мені...

— Що? — спитав не дивлячись на нього Перікур.

Він начепив окуляри і навстоячки щось писав на письмо­вому столі, вдоволений своїм рішенням, відчуваючи, що зараз робить те, чим потім зможе пишатися, і йому по­легшає.

Лябурден глибоко вдихнув, гордий з себе.

— Мені здається, що цей мистецький проект, пане президент...

— Ось, погляньте, — перебив його Перікур. — Тут чек для затвердження проекту та початку робіт. Ясна річ, перевірте гарантії, надані майстром, а також підприємством-виробником. Передайте документи в префектуру. Якщо виникне найменша проблема — дзвоніть мені. Ще щось?

Лябурден схопив чек. Ні, нічого більше...

— Іще одне, — додав Перікур. — Я б хотів познайомитися з майстром. Приведіть мені його .

Атмосферу в їхній домівці піднесеною назвати було важко. Лише Едуард відчував ейфорію. Але він завжди поводився не так, як люди; він уже кілька місяців радів, і навести його на здоровий глузд було неможливо. Він ніби не розумів всієї складності того, що відбувається. Альберт волів не думати про споживання морфіну, що його Едуард колов собі немислимими дозами (за всім не встежиш, уже й так назбиралося багато невирішених проблем). У своєму банку він відкрив рахунок на ім’я «Сувенір Патріотік» для отримання оплачених завдатків...

Як результат — шістдесят вісім тисяч двісті франків.

Кожному — по тридцять чотири тисячі.

У Альберта ще ніколи не було стільки грошви. Але треба порівнювати прибуток із ризиком. На багато років загриміти за ґрати за кількарічну зарплатню робітника... Це справді звучить абсурдно. Зараз — 15 червня. Велика кампанія з продажу монументів загиблим завершується через місяць — і все. Або майже все.

«Як це все?» — пише Едуард.

У цей день, незважаючи на спеку, він начепив високу африканську маску, яка покривала всю його голову. Череп увінчували ще й двоє закручених, як у барана, рогів. А від кутиків очей опускалися віялом намальовані різнобарвні лінії — блакитні, блискучі, як сльоза, майже фосфоресцентні. Все було виконано вохрою — жовтими і червоними, радісними кольорами. На самому лобі, де починає рости волосся, темно-зеленим кольором було вигинисто зображено маленьку змійку, так реально, що, здавалося, вона повільно повзе, наздоганяючи свій хвіст, довкола голови Едуарда. Ця кольорова, жива і весела маска абсолютно розходилася із тяжким, а частіше похмурим настроєм Альберта.

— Загалом, нічого... — він простягнув підрахунки товаришеві.

«Зажди», — відповів Едуард.