П’єр Леметр - До побачення там, нагорі

Але, на превеликий жаль, коли все вже було готово, президент Перікур відмінив свій візит і прислав кур’єра, який мав привезти всі ті проекти до нього. Отже, все було даремно. Лябурден поїхав слідом за кур’єром, але, попри своє сподівання, його ніхто не зустрів. Марсель Перікур хотів побути сам. Був час обіду.

«Принесіть також обід панові меру», — наказав пан Перікур.

До Лябурдена наблизилась гарненька служниця з лукавим поглядом, пружними грудьми, мило зачервонівшись. Він її спитав, чи не могла би вона йому налити трохи порто (питаючи дівчину, він погладив її по грудях). Молода дівчина лише червоніла, бо її робота добре оплачувалася, і вона була тут новенька. Лябурден знов торкнувся її грудей, коли вона принесла йому порто.

Господи, який день...

Мадлен побачила мера, коли той, розслабившись, хропів, як ковальський міх. Поруч, на маленькому столику, валялись недоїдки заливної курки, яку він заковтнув з пляшкою шато-марго. Видовище, яке застала Мадлен, було відворотним, просто образливим.

Вона хутко постукала в двері батькового кабінету.

— Заходь, — відповів він не обертаючись, бо відразу впізнав її манеру стукати.

Перікур поставив малюнки коло книжкової шафи. Потім трохи пересунув своє крісло, щоб бачити їх усі заразом. Уже понад годину він не зрушив з місця, задумано переводячи погляд з однієї картини на другу. Час від часу він підводився, підходив ближче, роздивлявся якусь деталь і повертався на місце.

Спочатку він був розчарований. І це все? Це було схоже на те, що він уже бачив десь, тільки у збільшеному вигляді. Він не міг стриматися, щоб не подивитися на ціни (його мозок повсякчас порівнював об’єм робіт і ціни на них). Тому треба було зосередитись і вибрати. Але все розчаровувало. Він чудово уявляв собі майбутній проект. А тут були лише начерки. А чого він, власне, чекав? Зрештою, цей пам’ятник буде схожий на інші, і нічого вже не зможе вгамувати оті емоції, які постійно переповнювали його.

Можливо, й Мадлен відчувала те саме. Всі війни схожі одна на одну, і всі пам’ятники також...

— Що скажеш? — спитав він.

— Занадто помпезно, чи не так?

— Це — скорше лірично...

Запала мовчанка.

Пан Перікур вивищувався у своєму кріслі, як король на троні перед укляклим двором. Мадлен уважно подивилась на проекти. Їм обом здавалося, що найкращим з-поміж них є проект Адрієна Малендре Перемога мучеників , у якому вражало поєднання постатей (вдова, одягнена в траурний одяг), сирота (хлопченя зі складеними руками молиться, дивлячись на солдата) і самих солдатів, поданих тут, як жертви. Автор подавав ідею, що уся країна зрештою так чи інак стала жертвою.

— Сто тридцять тисяч франків, — додав Перікур.

Це було в його натурі.

Але донька не чула його. Вона зацікавилась однією деталлю в іншому проекті. Взяла картину в руки, роздивляючись її на світлі. Наблизився і батько (йому цей проект не подобався, він називався «Вдячність» . Їй він також не надто подобався, бо у чомусь був гіперболізованим. Раптом вона помітила... що це? Там, на одній із частин триптиха «Невтомні солдати дають відсіч ворогу» якийсь дивний молодий солдат зі світлим обличчям, виразними губами, прямий ніс...

— Ану, покажи, — сказав Перікур. Він також схилився і подивився ближче. — Справді, тут щось є...

Цей солдат трохи нагадував молодих людей, яких часто можна було побачити на картинах Едуарда. Він не був точно таким, як Едуардів персонаж, мав трохи косий, а не прямий і щирий погляд. І ще ця ямка на підборідді... Якась схожість таки присутня.

Пан Перікур сховав окуляри.

— У мистецтві часто перегукуються сюжети...

Він говорив так, ніби на тому розумівся. Хоча Мадлен загалом більше цікавилася мистецтвом, вона не стала сперечатися. Зрештою, це лише деталь, нічого аж такого важливого. Батько прагнув завершити справу з тим монументом та зайнятися чимось іншим. Наприклад, вагітністю своєї доньки.

— Той дурнуватий Лябурден хропе у нас у вестибюлі, — сказала вона скривившись.

А він про нього і забув.

— Нехай собі спить, — відповів батько, — це те, що у нього виходить найкраще.

Він поцілував її в лоба, і вона пішла до дверей. Оддалік проекти ще більш вражали (видно було, якого обсягу вони наберуть, коли вона уявила їхні розміри, — завширшки п’ятнадцять-шістнадцять метрів, а ще ж і висота...).

Але те обличчя все ж таки...

Як тільки він опинився на самоті, пан Перікур знов повернувся до нього. Йому також хотілося знайти ескіз в Едуардовому зошиті, але постаті, які малював його син, не були вигадані, це були справжні солдати, яких він бачив в окопах. А той молодий солдат із пухкими губами був ідеа­лізованим персонажем. Пан Перікур відкидав найменше відхилення, те, що він називав «смакові особливості» свого сина. Навіть у глибині душі він ніколи не допускав думки про його «сексуальні вподобання» чи щось подібне (занадто шокуюче для нього). Ці думки вам здаються неможливими, але ви все ж таки розумієте, що вони є, тому рано чи пізно вони у вас народжуються після довгого визрівання. Зараз він подумав: чи бува той юнак із розкосим поглядом та ямочкою не був «другом» Едуарда? А тоді подумав: «коханням»... І це більше не здавалося йому таким шокуючим, як колись, а лише тривожним; він навіть уявити не міг... І нехай це не буде вражати... Його син просто був «не таким, як усі», от і все. Звичайних чоловіків довкола нього було багато: підлеглі, співробітники, клієнти — сини і батьки, ті і ті — він більше не заздрив їм, як колись. Він навіть не міг згадати, чому вони здавалися йому кращими (тоді як Едуард був від них «гіршим»). Тепер він ненавидів себе за ті дурниці...