П’єр Леметр - До побачення там, нагорі

Луїза тихенько нахилила голову. Її руки були зайняті гіпсовим тістом, яке вона ретельно вимішувала (так готувався матеріал для майбутніх масок). Вона мрійливо, із захопленням дивилася у емальовану миску, її зовсім не дивували викрики, бо вже занадто багато чула дівчинка від тих двох...

Альбертові підрахунки були точними: їм замовляли сімнадцять хрестів, двадцять п’ять смолоскипів, чотирнадцять бюстів (від яких мізерний прибуток). А от щодо монументів — то їх лише дев’ять. А ще за два з них міськрада заплатила лише чверть рахунку, а не половину, просячи відстрочки з оплатою. Вони наготували три тисячі бланків підтверджень про надходження оплати, а отримали лише шістдесят із них...

Едуард відмовлявся покидати країну, поки не збере мільйон (а зараз була лише десята частина).

І щодня наближалася та загрозлива мить, коли аферу буде розкрито. А може, поліція вже й почала розслідування. Походеньки на пошту у відділення викликали у Альберта патьоки холодного поту на спині. А коли він бачив, як хтось наближається, поки він стояв біля поштової скриньки, то ледве стримував бажання помочитися в штани.

— Я бачу, — кинув він досадливо Едуардові, — якщо тобі щось не підходить, ти навіть не хочеш це вислухати.

Він шпурнув книгу підрахунків на підлогу й одягнув пальто. Луїза продовжувала місити своє тісто. Едуард нахилив голову. Альберт часто злився, але не вміючи виражати свої почуття інакше, тікав з дому і повертався пізно ввечері.

Останні місяці його виснажили. У банку всі думали, що він хворий. Ніхто цьому не дивувався, на кожному колишньому військовому війна залишила свої відбитки. Хоча Альберт, схоже, страждав більше, ніж інші, з його постійною нервозністю та параноїдальними нахилами... Але він був чемним колегою, тому кожен намагався порадити йому щось на кшталт: спробуйте масаж ніг, їжте більше м’яса, ви пробували чай з липового цвіту? А йому здавалося, коли він щоранку голився, що з дзеркала на нього дивилася людина, яку щойно викопали з землі...

У цей час Едуард вже клацав на друкарській машинці, задоволено посопуючи.

Обидвоє по-різному переживали одні й ті самі речі. Такий довгожданий момент п’янкої перемоги та успіху їхнього неперевершеного проекту розділив їх невидимою межею.

Едуард на своїй хмаринці фантазій ніколи не хвилювався за наслідки, не сумнівався в успіху, торжествував, відповідаючи на листи, які все прибували. Він узяв манеру відповідати адміністративно-мистецьким стилем, який, як йому здавалося, найбільше личив вигаданому Жюлю д’Епремону. А в цей час Альберта точили переживання і докори сумління. Він злився, худнув на очах і перетворювався на власну тінь.

Він усе більше чіплявся за стіни, погано спав, хапаючись рукою за кінську голову, з якою вдома не розлучався (якби міг, то й працював би в ній), бо від однієї думки, що зранку треба йти до банку, його вивертало. А кінська голова була його єдиним захистом (ніби ангелом-охоронцем). Він украв всього двадцять чотири тисячі франків. І завдяки першим перерахункам мерій, як він собі й пообіцяв, вони були повністю повернені банку, незважаючи на Едуардові заперечення. Але він і далі переживав через перевірки та верифікації, бо підроблені підписи продовжували існувати, як доказ незаконних перерахунків. Він постійно уявляв якісь причини для тривог, які здавалися ще гіршими за попередні. Якщо щось запідозрять і проведуть розслідування, — їм гаплик. Отож треба втікати. Після того, як вони повернули банкові позичене, їм на кожного припадало по двадцять тисяч франків. Утягнувшись в аферу, Альберт тепер розумів, як легко піддався паніці після тієї неочікуваної та болісної зустрічі з греком. «Це так схоже на Альберта! — сказала би пані Майяр, якби про це знала. — Він від народження був лякливим і не міг прийняти сміливого рішення. Ви скажете, що саме через це він живим вернувся з війни? Але ж у мирний час із цим жити важко... Якщо колись він і знайде собі жінку, то у неї мають бути міцні нерви...»

Альберт відігнав від себе образ матері, риси якої заледве пам’ятав. «Якщо він колись і знайде собі жінку...» Він подумав про Поліну, і йому захотілося втекти самому і більше ніколи нікого не бачити. Бо він уявляв собі майбутнє (коли їх схоплять), і з’являлося якесь дивне, нездорове почуття ностальгії. Перебування на фронті, тодішні відступи і перемир’я, усі перипетії там нині згадувалися як простий, нормальний період. А при погляді на кінську голову навіть ота вирва від снаряда здавалася йому тепер бажаним сховком.