П’єр Леметр - До побачення там, нагорі

— Ану, йдіть-но сюди, так, ви! Рухайтеся!

Зараз він звертався до п’ятдесятирічного жовтобородого з таким вузьким профілем, що його очі, здавалося, дивилися поверх щік, обабіч, як у риби.

Стоячи за метр від Мерлена, він лапнув нагрудну кишеню і знову вийняв сигарету.

Мерлен, який вже був готовий щось сказати, замовк. Здавалося, він не знаходить слова, яке крутиться у нього на язиці і не дає йому спокою.

Бородатий відкрив рота, але не встиг нічого сказати, бо Мерлен вліпив йому дужого ляпаса. А на цій пласкій щоці удар прозвучав, як гонг. Той аж захитався. Всі погляди зосередилися на них. Бенішу в цей момент вилазив з машини, де шукав «заспокійливе» — пляшку марочного бургундського. Він аж скрикнув, робітники вже сходилися звідусіль. Вражений бородань тримався за щоку. Мерлена оточила ціла зграя, і, якби не його вік, його дивна зовнішність, зверхність, з якою він поводився з самого початку перевірки, його величезні руки та жахливі ступаки, йому треба було б побоюватися за свою голову. Натомість він упевнено обійшов юрбу, зробив крок у бік жертви. Тоді порився в нагрудній кишені і з вигуком «ха-ха!» щось вийняв, затиснувши в кулак. А другою рукою схопив чоловіка за горло (виглядало так, ніби він хотів його задушити).

— Ей! — закричав Бенішу, що наближався похитуючись.

Не відпускаючи шию чоловіка, який вже починав мінятися на виду, Мерлен простяг руку до керівника ділянки і розтулив її.

У руці лежав золотий ланцюжок із невеличкою пла­стинкою, повернутою боком. Мерлен відпустив свою жертву (бо той вже почав задихатися і кашляти) і повернувся до Бенішу.

— Як звати того хлопця? — спитав Мерлен. — Його ім’я?

— Е-ее...

Переможений і обеззброєний Совер Бенішу зловісно дивився на свого помічника.

— Альцид, — пробурчав той винувато.

Це було малоймовірно, але не мало жодного значення.

Мерлен перевернув ланцюжок з іменем, ніби це була монета, і вони збираються зіграти в орел чи решку.

На пластинці було викарбувано ім’я: Роже.

Господи, який ранок! От якби такий та кожного дня! Як усе чудово починається... Насамперед, проекти. Комісія вибрала п’ять з-поміж представлених. Чудові. Як на підбір. Просто концентрат патріотизму. Пробирає аж до сліз. Лябурден уже готував себе до тріумфу — презентації проектів перед президентом Перікуром. Щоб розвісити малюнки і показати їх у всій красі, він навіть замовив у технічній службі мерії портик із кованого заліза завбільшки з свій великий кабінет. (Колись він бачив таке на виставці у Гран-Пале, куди одного разу зайшов). Перікур зможе вибирати, вільно пересуваючись між малюнками, заклавши руки за спину, насолоджуватись хоча б оцією ( Засмучена, але непереможна Франція ). То був улюблений проект Лябурдена. Або розглядаючи оту ( Тріумф загиблих ), Лябурден уже бачив, як президент захоплено і здивовано повертається до нього, не знаючи, що вибрати... І тоді він скаже шефу СВОЮ, заздалегідь підготовлену фразу, яка вдало підкреслить і його естетичний смак, і його почуття відповідальності:

— Пане президенте, якщо дозволите...

Тоді наблизиться до Засмученої Франції так, ніби хоче обійняти її.

— ...мені здається, що цей мистецький твір чудово передає весь той Біль та Гордість , що їх наші співвітчизники прагнуть висловити.

Наголошені слова були дуже інтимною частиною фрази. Бездоганно. Спочатку оте — «мистецький твір» (родзинка), а потім «співвітчизники» (що звучить краще, ніж виборці) і нарешті «Біль»! Лябурден танув від власної геніаль­ності...

Близько десятої години портик був встановлений в його кабінеті, і підлеглі взялись до вивішування проектів. Щоб дістатися до верхньої планки і зафіксувати там малюнки, треба було вилізти якомога вище, і він наказав покликати панну Реймонд.

Як тільки вона зайшла до кімнати, то зрозуміла, що саме від неї очікується. Вона інстинктивно затисла коліна. А усміхнений Лябурден став поряд із розкладною драбиною, потираючи руки, як покупець коней.

Зітхнувши, панна Реймонд приречено полізла по драбині, хитаючи задом. Так, чудовий ранок... Повісивши один проект, секретарка вправно спускалася, притримуючи спідницю. Лябурден відійшов на кілька кроків, щоб оглянути результат. Йому здалося, що правий кутик був прикріплений трохи нижче, ніж лівий: вам так не здається? Панна Реймонд заплющувала очі і знову лізла на драбину, а Лябурден ставав поруч (він ще ніколи так довго не заглядав до неї під спідницю. Коли все було вже розвішене, мер був майже в апоплектично збудженому стані.