П’єр Леметр - До побачення там, нагорі

Під кінець війни, коли його відправили на перевірку кладовищ, Боша вже називали Падальником, Стерв’ятником чи Хижаком. І знову приходили безсонні ночі.

Шазьєр-Мальмонт було перше містечко, де він відвідав військове кладовище, довірене товариству «Прадель і Ко».

Прочитавши його звіт, верхи зрозуміли, що ситуація дуже складна. Ніхто не хотів брати на себе відповідальність, і документ дійшов дуже високо, поки не приземлився в кабінеті директора центрального бюро, експерта із «заминання» звітів (такі були і в інших міністерствах).

А в цей час щоночі в своєму ліжку Мерлен перебирав аргументи, які він виголосить перед начальством того дня, коли його викличуть, і на світ спливуть жахливі факти з тяжкими наслідками: тисячі французьких солдат були поховані в куцих домовинах. Незалежно від їхнього зро­сту — від метра шістдесяти до метра вісімдесяти (завдяки наявним військовим посвідкам Мерлен склав детальний перелік солдатів відповідно до їхнього зросту) — всіх запихали в домовини завдовжки метр тридцять. Щоби запхати останки туди, треба було спочатку розбивати черепи, розпилювати ноги, ламати гомілки (одне слово, з тілами солдатів поводилися, як із тушами для розфасовки). Звіт пересипаний був жахливими технічними деталями. Йшлося про те, що «не маючи жодних анатомічних знань ні належного обладнання, персонал мусив ламати кістки лопатою, трощачи їх чоботом чи заступом на пласкому камені. І навіть при такому способі останки іноді були завеликими для цих куцих трун. Тоді туди пхали те, що поміщалося, а решту скидали в домовину-смітник (після цього на ній ставили підпис: «неідентифікований солдат»). Отже, відтоді було неможливо запевнити родичів про наявність останків саме їхніх померлих, до яких вони приходили на могилу. Мовляв, у робочих стислі терміни для виконання робіт, які ставила перед персоналом фірма-виконавець. Робітники були змушені переносити в домовини лише частини тіл, які було найлегше знайти. Тому місце поховання не завжди ретельно оглядалося для віднайдення решток, документів чи інших речей, за допомогою яких можна було б перевірити чи ідентифікувати померлого (як це було передбачено інструкцією). Отож часто то тут, то там валялись якісь кістки, і ніхто не міг сказати напевне, кому вони належали. Крім того, систематично порушувалися інструкції щодо ексгумації та постачання домовин, які зовсім не відповідали якості, заявленій виробником, і т. д. Як видно, доповідна Мерлена могла бути дуже докладною і довгою (його в міністерстві щодо цього вважали майстром).

Висновки мали ефект вибуху бомби.

Це було сигналом не лише для товариства «Прадель і Ко», але й для родини Перікурів, яка завжди була на виду. І державні служби вирішили перевірити роботу постфактум (точніше — надто пізно). Якщо про це всі дізнаються, буде скандал. Відтепер інформація стосовно цієї справи мала потрапляти до кабінету директора центрального бюро, не затримуючись на проміжних ланках. А щоб заспокоїти функціонера Мерлена, його запевнили згори: звіт ваш було уважно прочитано, поціновано, і йому буде дано хід найближчим часом.

У Мерлена за плечима було понад сорок років досвіду, тому він одразу зрозумів, що його рапорт покладено під сукно, і його це зовсім не здивувало. Урядове замовлення відкривало дуже багато темних плям. Враховуючи всю ­діткливість цієї справи, все, що адміністрації нагорі не підходило, крадькома відсувалося. Мерлен знав, що в його інтересах було не ставити перепон, інакше його знову відсунуть, як китайську вазу (дякую, не треба). Він був людиною обов’язку, а свій обов’язок він виконав. До нього не прискіпаєшся.

Власне, в кінці кар’єри він уже ні на що не сподівався, окрім довгоочікуваної пенсії. Від нього чекали поверхових перевірок, підписів та печаток на документах. От він і підписував та візував, терпляче чекаючи, коли нарешті він зможе дозволити собі купити на базарі курча чи замовить його в ресторані.

З такими думками він повернувся додому, заснув і вперше за все своє життя проспав усю ніч (так ніби його совість нарешті знайшла особливий момент для просвітлення).

Але йому часом снилися жахні сни про розкладені тіла солдатів, що сиділи і плакали у своїх домовинах. Вони кликали на поміч, але жоден звук не виривався з їхнього горла, єдиний їхній порятунок був у руках здоровезних, голих, як бубон, замерзлих сенегальців, які засипали їх землею, як ото покривають простирадлом виловленого з води потопельника.