П’єр Леметр - До побачення там, нагорі

Насправді погляд пана Перікура був прикутий не до сонячного променя. Він зацікавився пилом, який висів у повітрі, вібрацією дрібнесеньких часточок. Його думки повернулися на десять чи п’ятнадцять років у минуле (о, як це сумно, так мало пам’ятати...). Тоді Едуардові було, здається, шістнадцять. Він намалював картину, яка була схожа на мурашник з маленьких цяточок — без жодної лінії, жодного мазка, просто цятки (ця техніка мала якусь назву, вона крутилась у Перікура на язиці, але він не міг згадати). На малюнку, здається, були зображені молоді дівчата в полі. Тоді ота манера зображення здалася йому такою примітивною, що він навіть не вгледівся в сюжет. Який же він тоді був недалекоглядний... Його Едуард стояв у нерішучій позі, бо батько тримав у руках його малюнок, за яким той його застав, — він тоді здавався йому розмитим і невиразним...

Що він тоді йому сказав у той момент? У залі засідань адміністративної ради запала тиша. Перікур сидів, нахиливши голову (він відчував відразу до самого себе). Тоді устав і вийшов, не промовивши жодного слова, не звернувши уваги на присутніх. І поїхав додому.

Так само, похиливши голову, він ішов від Мадлен. Намір не був показовим, радше, навпаки, він страшенно злився: допомогти доньці — означало витягати з болота зятя. І від цього йому одразу ставало кепсько. Морійо перетворився на старого дурня (а може, він завжди таким і був) і передав йому плітки про тривожні наслідки афер його зятя.

Прозвучало ім’я Перікура. Мова йшла про звіт. Той звіт — немов міна, шепотіли по закутках. Де він зараз, цей документ? Хто його читав? І хто є його автором?

Він бере це занадто близько до серця. Бо, зрештою, це ж не його справи, він навіть не носить їхнього прізвища, той зять. А щодо доньки — то вона, на щастя, захищена шлюбним контрактом. Саме тому з тим д’Олней-Праделем може відбуватися все, що завгодно (навіть коли він у думці промовляв це ім’я, то воно звучало лише з презирливим відтінком), бо між ними — прірва. Якщо у Мадлен будуть діти (зараз чи згодом — з жінками ніколи не знаєш, як воно буде), то він, Перікур, ще зможе забезпечити їм достойне майбутнє...

Ця об’єктивна і раціональна думка сформувала остаточне рішення. Зять нехай борсається і тоне. А він, Марсель Перікур, мовчки спостерігатиме на березі. Але зробить все необхідне, щоби не постраждали донька та онук.

Причому, не поворухне і мізинцем, щоб допомогти зятю.

А може, навіть, скільки буде потрібно, притримає його голову під водою...

Пан Перікур розправився з багатьма супротивниками за час своєї довгої кар’єри. Але ще ніколи така перспектива не здавалася йому настільки втішливою, як зараз.

Він посміхнувся, відчувши в глибині своєї душі якусь особливу нотку, яку відчував завжди, коли вдавалося між багатьма рішеннями вибрати одне — найефективніше.

Жозефу Мерлену ніколи не вда­валось виспатися. Але ті, хто страждав від безсоння, зазвичай не могли знайти цьому причину. А от він точно знав, щó з ним не так. Його існування було безперервною вервечкою розчарувань, до яких він ніяк не міг звикнути. Кожної ночі він перебирав у своїй пам’яті сутички, в яких він не зміг довести свою правоту. Він обдумував усе, змінюючи і надаючи їм пристойного для нього завершення. А ще професійні обрáзи, жертвою яких він ставав, закиди і кпини — як тут заснеш? Було в цьому щось глибоко егоцентричне: епіцентром життя Жозефа Мерлена був він сам. У нього не було нікого, навіть кота. Все сходилося на ньому, його існування закручувалося довкола нього самого, як сухий листок довкола порожнього горіха. Проте упродовж безконечних безсонних ночей він ніколи чомусь не думав про війну. Він вважав всі ці чотири згаяні роки чимось ненависним і недоречним, досадною турботою, пов’язаною з обмеженням у харчуванні (і це ще більше ускладнило його і без того похмуру вдачу). Його колеги з міністерства (особливо ті, у яких були родичі на фронті) були шоковані позицією цього сухого чоловіка, якого хвилювали лише тарифи на транспорт та перебої з курятиною.

— Але слухай, дорогенький, це ж усе-таки — війна, — казали йому колеги.

— Війна? Яка війна? — злостиво кидав Мерлен. — Війни завжди були, то чому я маю перейматися цією більше, ніж попередньою чи наступною?

Його вважали майже зрадником. Якби він був солдатом, то його б напевне розстріляли, з такими не панькаються. А в тилу це не було таким компрометуючим. Хоча за його байдужість до воєнних перипетій йому приліпили кличку — Бош, і вона прижилася.