П’єр Леметр - До побачення там, нагорі

А Едуард пурхав від щастя. Він не рахував грошей, але акуратно зберігав листи із замовленнями, як трофеї, і перечитував їх вечорами, потягуючи через свою каучукову трубочку віскі. Ця папка була для нього неначе часословом.

Альберт, переживши ейфорію від блискавичного збагачення, тепер переймався загрозою ризику. І що більше грошей надходило, то сильніше він відчував, як мотузка стискає його шию. А як тільки у касі з’явилося триста тисяч франків, з його голови не виходила думка — тікати! Едуард не погоджувався. Його планка в мільйон не обговорювалася.

Але ж була ще Поліна. Що робити?

Альберт був закоханий і прагнув її з усім шаленством через вимушений стрим. Так хотіла вона. Він не збирався з цієї причини відмовлятися від неї. Просто почав з нею стосунки з поганої основи: одна брехня тягнула за собою іншу. Чи зможе він тепер усе сказати їй без ризику втратити її: «Поліно, я — бухгалтер у банку. Єдиною моєю метою було красти з каси гроші. Бо у мене є друг (у нього безповоротно розтрощена пика, і взагалі він дещо дивний), удвох ми обібрали половину країни найпідлішим способом. Якщо все надалі піде добре, 14 липня ми рвонемо світ за очі... Ти не хочеш поїхати зі мною?»

Чи кохав він її? Він божеволів від неї. Але важко було сказати, що переважало: шалене бажання чи панічний страх перед арештом, судом і покаранням. Йому ніякий розстріл уже не снився з 1918 року, після бесіди з генералом Морійо під пильним оком капітана Праделя. Але сни тепер поверталися мало не кожної ночі. Якщо йому не ввижалася Поліна, то його розстрілювала група з кількох капітанів Праделів. Що б не снилося: любощі з Поліною чи те, як він умирає, — результат був один: мокрий і виснажений, він з криком підскакував уві сні і прокидався. Тоді намацував голову коня (це єдине, що могло заспокоїти його тривогу).

Те, що на початку було шаленою радістю від успіху їхньої затії, з різних причин швидко переросло у дивну спустошеність, яка відчувається тоді, коли закінчуєш важливу справу, що на неї пішло багато часу (а тепер вона вже не здається такою важливою, як гадалося спочатку).

З Поліною чи без неї, Альберт постійно думав лише про від’їзд. А тепер, коли гроші надходили регулярно, в Едуарда не залишилося аргументів, щоби з цим не погодитися. Не­охоче, але він здався.

Вони вирішили заздалегідь, що комерційна пропозиція «Сувенір Патріотік» триватиме до 14 липня. Значить, 15-го вони їдуть.

«Але для чого чекати наступного дня?» — питав нажаханий Альберт.

«Згода, — писав Едуард, — 14 липня».

Альберт занурився у каталоги морських компаній. Він простежив по карті шлях від Парижа до Марселя нічного поїзда, який прибував на місце зранку. А потім на них чекала ще подорож на кораблі у напрямку Тріполі. Він із радістю пригадав, що зберіг військовий квиток того бідолашного Луї Еврара, який колись поцупив в адміністрації шпиталю. Завтра ж він купить квитки.

Три квитки.

Перший — для Ежена Лярів’єра, два інших — для «подружжя Еврарів». Але він не мав уявлення, як про це заговорити з Поліною. Чи можна за півмісяця спілкування заставити дівчину все покинути і податися за ним на край світу? Він усе частіше в тому сумнівався.

Цей червень ніби був створений для закоханих — приємний спокій у раю... Коли Поліна була вільна, їм випадав вечір для пестощів та розмов на лавці в міському парку. Поліна повністю, із запалом молодої дівчини віддавалася мріям, описувала квартиру, яку б вона хотіла, чоловіка, якого б хотіла (портрет якого все більше нагадував Альберта), якого вона знала, хоч і віддалявся від реального Альберта, який був лише нікчемним злодюжкою, що планував втечу за кордон.

А поки що у нього були гроші. Альберт шукав сімейний пансіонат, де вони могли б зустрічатися з Поліною, якби вона погодилася туди приходити. Через цю обставину він відмовився від готелю (це, на його погляд, свідчило про поганий стиль).

Два дні по тому він знайшов чистенький пансіонат у кварталі Сен-Лазар, який тримали дуже акуратні дві сестри-вдови. Квартиру вони вже здали поважному подружжю, а маленьку кімнатку на другому поверсі завжди притримували для таких от неодружених пар, що їх вони приймали із змовницькою посмішкою як удень, так і вночі (кожна мала просвердлену дірочку у стіні для підглядань).

Поліна вагалася. І як завжди, завела своє: «я не якась там шльондра», але потім погодилася. Вони сіли у таксі. Альберт відкрив двері до умебльованого житла, дуже схожого на те, про яке мріяла Поліна: з важкими шторами, які додавали затишку, з чистими шпалерами на стінах. А маленький столик і широке крісло перетворювали кімнату на щось більше, ніж просто спальня.