П’єр Леметр - До побачення там, нагорі

Минула сьома година вечора, але пообідня спека ще не спадала. В цій орендованій машині було так жарко, що навіть відкрите з боку вулиці вікно не давало жодної свіжості, а лише гарячий важкий подих. Анрі нервово поплескував по коліну. Його уява була зайнята картинами, де пан Перікур продавав резиденцію Салев’єр. Якщо це станеться, він задушить того старого негідника власними руками! А все-таки, яку роль той відвів собі у його проблемах? А може, він усе це і підлаштував? Анрі губився у здогадках.

Його похмурі думки та злість не заважали спостерігати за Дюпре, який розгублено міряв тротуар, як людина, що намагається приховати свою нерішучість.

Анрі підняв вікно машини, щоб залишатися непоміченим. Було би украй безглуздо взяти напрокат машину і бути викритим на першому ж розі вулиці... Петля на його шиї затягувалася. На війні принаймні було ясно, хто в цьому винен. Мимоволі його думки поверталися до маєтку Салев’єр, хоч він і намагався зосередитися на майбутніх неприємно­стях. Відмовитись від цього він ніколи не зможе. Минулого тижня він ще туди їздив, реставрація проходила бездоганно, загальний вигляд змінювався з дивовижною швидкістю. Перед широким фасадом приємно було уявити мисливців із собаками, що готуються на полювання, чи виїзд весільного кортежу його сина... Відмовитися від цих мрій? Неможливо! Ніхто ніколи не зможе відібрати їх у нього!

Після тої зустрічі з Перікуром у нього залишався один-єдиний вихід.

«Я — вправний стрілець», — повторював він, щоб якось себе підбадьорити.

У нього було лише три години, щоб організувати реванш. Команда обмежувалася лише одним Дюпре. Ну, що ж, він битиметься до самого кінця. Якщо виграє зараз (хоча це буде важко зробити, але він на це здатний) — єдиною його мішенню буде старий нікчемний Перікур. Нехай це забере скількись часу, зате він матиме його голову. Це було для нього як запорука майбутньої перемоги.

Раптом Дюпре поспішно перейшов вулицю і схопив якогось чоловіка за руку. Той здивовано роззирнувся. Анрі здалека спостерігав за цією сценою і мав можливість роздивитися незнайомця. Якби цей чоловік був хоч трохи показніший. Але він був справжнім нечупарою, і це ускладнювало ситуацію.

Він стояв посеред тротуару з отетерілим виглядом, перевищуючи Дюпре і зростом, і шириною плечей. Він трохи завагався, дивлячись у бік машини, на яку йому тихцем було показано, де сидів Анрі. Прадель помітив його величезне, брудне і зношене взуття. Він уперше бачив, щоб людина так схожа була на своє лахміття. Нарешті, чоловіки перейшли дорогу і повільно наближалися. Для Анрі це був перший крок, але до остаточної перемоги ще було далеко.

Як тільки Мерлен сів у машину, Анрі зрозумів, що його побоювання були обґрунтованими. Від старого страшенно тхнуло, і поводився він зверхньо. Йому довелося сильно нагнутися, щоб залізти в машину, а потім він ще й мусів сидіти з втягнутою в плечі головою, так ніби на нього цілилися ножем. Він поставив собі під ноги старий зношений шкіряний портфель, який вже забув свої кращі часи. Він був похилого віку, до пенсії, мабуть, залишилося небагато. У цьому войовничому і занедбаному чоловікові з диким поглядом все було старим і бридким (дивно було, чому його ще тримали).

Анрі простягнув йому руку, але Мерлен не потис її, а лише подивився. Найкраще було би відразу приступити до діла.

Анрі поводився з ним фальшиво-фамільярно, ніби вони були давно знайомі і збираються обговорювати звичайні речі:

— Ви написали два звіти про кладовища в Шаз’єр-Мальмонті і в Понтавілі — чи не так?

Мерлен лише буркнув щось. Йому не подобався багатій, що був схожий на хитрого шахрая. Чого б то він приїхав шукати його аж тут, та ще й зустрічався тайкома у машині...

— Три, — мовив він.

— Що?

— Не два, а три. Я незабаром відправлю ще третій про кладовище Даргонь-ле-Гран.

З його манери говорити Прадель зрозумів, що в його домовину забивається ще один цвях.

— А... коли ви туди їздили?

— Минулого тижня. Дуже кепсько все там виглядає...

— Це як?

Отже, Прадель, якому треба було зам’яти дві справи, буде тепер мати халепу ще й з третьою...

— Та отак... — сказав Мерлен.

У нього був подих шакала та дуже неприємний гугнявий голос. За звичних обставин Анрі мав би продовжувати, бути люб’язним, себто втілювати впевненість. А тут ще й Даргонь, як тут стриматися?.. Оте невеличке кладовище на двісті чи триста могил, не більше, куди треба було направляти тіла з Вердена. Яких дурниць мали вони там наробити? Він же нічого про це не чув? Анрі машинально подивився на вулицю: Дюпре повернувся на своє поперед­нє місце на тротуарі. Сховавши в кишені руки, він курив, розглядав вітрини і також нервував. І тільки Мерлен був спокійний.