П’єр Леметр - До побачення там, нагорі

— Ви ж виконали неймовірну роботу під час цих перевірок!

Він був неперевершений. Якби Мерлен був жінкою, то Анрі вже взяв би його за руку... І що далі?

— Завдяки вашим зусиллям і вашій спостережливості ми зможемо тепер все поставити на свої місця! Недбалість робітників... ми з цим покінчимо! Ваші доповідні стануть нам дуже в нагоді, вони допоможуть нам повернути все у міцні руки.

Мерлен подумав: кому це — «нам»? Відповідь прийшла сама собою. В устах Анрі це означало: «Праделева могутність» (адже йшлося про нього самого, його друзів, його сім’ю, його зв’язки).

— Навіть сам міністр зацікавиться цією справою, — продовжував Анрі, — власне можу сказати: не просто зацікавиться, а скажу прямо — буде вдячний. Так-так, саме вдячний за вашу компетенцію і вашу скромність. Адже ваші висновки перевірок будуть необхідними, але малоприємними для людей, яких вони зачіпають, хіба ні?

Оце «ми» зібрало в собі усю владу, вплив, дружбу на найвищому рівні, високе керівництво — усе, що Мерлен так ненавидів.

— Я особисто буду говорити з паном міністром, пане Мерлен...

Але... найприкрішим в усьому цьому було те, що Мерлен відчував, як у його тілі щось починає наростати, як нестримна ерекція. По стількох роках приниження знати, що тебе нарешті підвищать? І можна буде змусити замовкнути усі ті злі язики і навіть керувати тими, які тебе принижували... Він пережив кілька солодких митей.

Прадель чітко бачив на обличчі цього невдахи, що йому було би досить найменшого підвищення, будь-чого (як скляного намиста папуасові в джунглях).

— Я простежу особисто, — продовжував Анрі, — щоб ваша заслуга і ваша сумлінність не залишилися непоміченими, а навпаки, були гідно поціновані!

Мерлен підвів голову у замішанні.

— А ви поки що оце... — додав старий стишеним голосом.

Він нахилився до свого шкіряного портфеля і почав порпатися в ньому.

Анрі аж спітнів — ось він, ключ! Зараз треба змусити його будь-що відкликати свої звіти! Анулювати все. Нехай напише нові схвальні висновки замість колишніх. За обіцянку нагороди чи премії (з таким убогим шкарбаном будь-що може спрацювати).

Мерлен ще довго порпався у своєму портфелі, але нарешті щось знайшов. Він тримав у руці зім’ятий аркуш.

— Поки ви тут, — повторив він, — впорядкуйте ще й оце.

Анрі взяв до рук папірець — це була реклама. Прочитавши, він зблід. Фірма «Фрепаз» пропонувала купити «за доступною ціною вставні щелепи, навіть поламані чи зношені».

Висновок цього нишпорки перетворювався на вибухівку.

— Це теж діє, — продовжив Мерлен. — Кілька сантимів за вставну щелепу — неначе й невеликий зиск для персоналу, але, як-то кажуть, копійка до копійки...

Він ткнув на папірець у руках Праделя.

— Можете собі залишити. До свого звіту я долучив інший зразок.

Він знову взяв свій портфель і заговорив з Праделем тоном людини, яка не зацікавилася темою розмови. Нікуди не дінешся: те, що йому пропонували, прийшло зрештою занадто пізно. Це задавнене бажання перспективи підвищення чи нової посади як з’явилось на мить, так і щезло. Він от-от покине державну службу і вже давно відмовився він надії на успіх. Нічого не зможе стерти з його пам’яті сорок років пекельної роботи. Зрештою, що він робитиме, скажімо, у кріслі директора, керуючи людьми, яких завжди зневажав? Він стукнув по портфелю: ні, це йому ні до чого...

Прадель раптом схопив його за передпліччя.

Під рукавом він відчув, який той худющий, — просто кістяк... У нього з’явилася відраза. Тьху, справжній скелет, одягнений у лахміття...

— І скільки ви платите за проживання? І яка у вас платня?

Ці питання прозвучали, як постріл. Із підготовкою покінчено, треба йти в атаку. Мерлена важко було залякати, але і йому захотілося негайно вийти. Прадель ухопився за його руку, як кліщ.

— Скільки вам платять? — просичав він.

Мерлен спробував оговтатись. Звичайно, він знав цю цифру — тисяча сорок чотири франки на місяць, або дванадцять тисяч франків за рік — так він проіснував усе своє життя. У нього нічого й нікого не було, і помре він одинаком, нічого не залишивши. Питання про зарплату було ще принизливішим, ніж питання про посаду, — найважливіше у стінах міністерства. Бідність — то інша річ: ви носите її з собою завжди, від неї залежить ваше життя, вона його обумовлює, кожної хвилини вона промовляє до вас, дихає через усе те, що ви робите. Злидні є ще гіршими, ніж бідність, бо можна достойно виглядати і в бідності. А от злидні опускають до нікчемності, до убогості, ви стаєте жадібним, ви більше не можете жити, зберігаючи свою гордість та чесноти.